Карнавал -
театралізоване свято, учасники якого вдягають яскраві костюми та маски.
Символом Бразилії та її знаменитих
карнавалів визнана самба — музичний
жанр і жвавий ритмічний танець. Характернимидля самби є так звані баунс — досить складні рухи згинанняі розгинання колін; синкоповані ритми
і загалом — ритмічнаполіфонія, що
створюється використанням широкого спектраударних інструментів. Однією з варіацій самби, що увібралаелементи джазу, є босанова (порт. bossanova — новий ритм).
Слово «самба» має африканські корені. Ангольською «самба» означає рух тіла
з доторканням танцівників одне до одного животами. Подібні елементи використовувалися
в африканських ритуалах і були покликані сприяти родючості.
Перегляд відеоматеріалу.Самба
Карнавал у Бразилії єВізитівкою Латинської Америки. Щороку
в лютому (а це - самий розпал бразильського літа) уся країна занурюється у шоу,
що триває чотири доби! Найважливіше дійство карнавалу - парад провідних шкіл
самби, які показують свою красу і майстерність на величезному «самбодромі». Це
- ціла вистава з власним сюжетом. (Кожна школа самби має для виступу близько 80
хвилин). Найчастіше це або історична подія, або вшанування якоїсь особистості,
або тема відомої легенди. Підготовка до виступу триває не менше року. Для цієї
вистави виготовляють нові костюми, готують яскраві декорації, світлові та
піротехнічні ефекти, а також розучують нові тематичні пісні. Однак головним
стрижнем виступу є запальна самба — ідеальний засіб самовираження всіх
учасників.
У Ріо-де-Жанейро карнавал у формі змагання
проводиться з 1932 року. Ця традиція бере початок від португальської масляної -
вуличних розваг, під час яких пустуни обливали одне одного водою, обсипали
борошном і сажею, кидалися яйцями тощо. Португальська масляна відбувалася
напередодні Великого посту за католицьким календарем, тобто періоду спокути, що
символізувало звільнення - саме цей аспект був сприйнятий карнавалом.
До Нового Світу карнавали завезли
європейці, хоча не в усіх латиноамериканських країнах вони прижилися. Зате
вкорінилися у Бразилії. Раби з Африки із задоволенням брали участь у
традиційних забавах португальців. Закривши обличчя масками, вони чіплялися до
перехожих, обсипаючи їх борошном і сажею чи обливаючи різною рідиною.
Завезена до Бразилії в XVII столітті
португальська масляна згодом сприйняла вплив карнавалів інших європейських
країн - Італії та Франції. Саме тоді маски, фантастичні костюми і такі
персонажі, як П'єро, Коломбіна (Мальвіна) та Король Момо (веселий товстун),
прийшли на бразильське свято. Саме в цей період з'явилися перші «блоки» (святкові
групи, вишикувані прямокутником), «мотузки» (святкові групи, вишикувані вервечкою)
і «корсари» (святкові групи, стилізовані під піратів), а також паради прикрашених
автомобілів.
Відтоді свято набрало сили й сягнуло
практично всіх куточків Бразилії. Рік за роком ставали багатшими танці й пісні,
з'явилися нові наспіви та ритми. Наприкінці XIX століття виникли ранчо - гурти людей у фантастичних карнавальних
костюмах (по суті, попередники нинішніх шкіл самби), які виходили на вулицю з
піснями й танцями, із заздалегідь поставленим театральним дійством і цілим
набором музичних інструментів. Репертуар ранчо базувався на африканському
фольклорі. Згодом найпопулярніші ранчо злилися в більш численні товариства, що
почали функціонувати як клуби, упродовж усього року займаючись підготовкою до
карнавальної ходи. Небачено розкішні й барвисті алегоричні екіпажі, створювані
цими клубами, викликали захват і шаленство жителів і гостей Ріо.
Світове визнання здобула ламбада, що походить від карімбо — танцю індіанців з Амазонки.
Чимало із цих танців у видозміненій
формі ввійшли до латиноамериканської програми бальних танців. Інші, хоч і не
кодифіковані, були й залишаються популярними на танцювальних майданчиках.
Перегляд відеоматеріалу.Ламбада
Бразилія - це не лише футбол та карнавал, це ще і капоейра: афробразильське бойове мистецтво, що поєднує в собі танець,
акробатику, гру і прагнення до свободи. "Навчишся грати в роді, навчишся
грати в життя". Местре Корба Манса
Вважається, що традиційна капоейра
виникла в XVII столітті в Бразилії в середовищі африканських рабів. Сучасна
капоейра починається з 30-х років XX століття. Зараз капоейра є популярним
видом спорту як у Бразилії так і далеко за її межами і налічує десятки тисяч
прихильників у всьому світі.
У будь-якому куточку світу можна
зустріти людей, які під супровід дивних на вигляд інструментів збираються в
круг (роду) і починають свою гру (жогу). Два гравці виходять в центр, і під
ритми музики заводять бойовий танець, що поєднує удари, переміщення,
акробатику, демонструючи собі і іншим спритність свого тіла. Усе це називається
"капоейра".
Музика - це невід'ємна частина капоейри.
Вона здатна задати ритм, зробити гру осмисленою. Майстри за допомогою пісень і
музики розповідають яку-небудь повчальну історію, відмічають незвичайну гру або
цікавий момент в час роди. У грі обов'язково мають бути присутніми беримбао (однострунний музичний
інструмент, що складається з дерев'яного лука, металевої струни і гарбуза, який
служить підсилювачем звуку), пандейру (бубон), атабаке (великий
барабан), агого (дзвоник), річку-річку (порожниста палиця з
паралельними вирізами, звук витягається за допомогою тертя тонкої палиці уздовж
пазів).
Капоейра не може застаріти або
надокучити. Вона занадто багатогранна. Нові пісні, нові ритми, нові зустрічі.
Головне - знайти свій баланс між спонтанністю і передбачуваністю, тренуваннями
і тусовками, гнучкістю і силою. Основна вимога - бажання розвиватися. Капоейра
ніколи нікого не обмежує. Адже її головна мета і ідея - прагнення до свободи.
26
листопада 2014 року капоейру було включено до Репрезентативного списку
нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Перегляд
відеоматеріалу.Капоейра
Виконання творчого завдання:
Розробити власну емблему бразильського карнавалу.
Бажаю вам творчого успіху!!!
--------------------
04 листопада 2021
Завдання виконати до 10.11.2021
Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net
Тема. Мистецтво доколумбової Америки:
майя
Без досягнень, стародавніх цивілізацій
сучасний світ немислимий у жодній своїй ланці. Що ми знаємо про древні цивілізації?
Своєрідною чарівністю наділена культура
Доколумбової Америки. Тут виникли й досягли свого розквіту цивілізації
індіанських народів, що населяли цей континент до захоплення його європейцями.
З-поміж них - цивілізація майя. У
VII—VIII ст. у Північній Америці на території сучасної Мексики індіанці племені
майя засновували міста-держави. Культуру
цього народу фахівці часто порівнюють із стародавніми греками.
Релігійні уявлення пронизували все життя
суспільства майя. Пантеон божеств був великим і складним. Це, насамперед, боги
родючості, води, мисливства, вогню, зірок і планет, війни тощо.
Давньомайянській культурі були притаманні складні та витончені ритуали. До
таких належали димлення ароматними смолами, молитви, культові танці та співання
пісень, жертвоприношення тощо. У жертву приносили квіти та гілки різних кущів,
плоди, страви, тканини, статуетки та інші вироби з глини, нефриту, кістки і
мушлі, пір'я цінних птахів.
У доколумбовій Америці майя, безсумнівно,
були найвправнішими архітекторами. Відомо понад 100 міст з монументальними
кам'яними спорудами, більшість з яких зруйновані. У деяких містах все ж збереглися
чотиригранні ступінчасті піраміди, увінчані грандіозними храмами. У майя та
інших індіанців їх використовували переважно як фундамент — уступчастого
підніжжя будівель. Не тільки храми, а й світські споруди будували у формі
пірамід.
Майянські міста, красиві й величні,
майже завжди будували за планом, однак в окремих випадках - залежно від
топографічних умов їх зводили вздовж певної осі, де розміщувалися широкі площі
для всенародних обрядів, обсерваторії, церемоніальні комплекси, до складу яких
входили палаци, східчасті піраміди, увінчані грандіозними храмами, і навіть майданчики
для ритуальної гри в м'яч.
Піраміди майя, на відміну від єгипетських,
- це зазвичай не гробниці, а свого роду п'єдестали, на яких височать храми,
піднімаючи їх якомога вище до неба. Тільки одна з пірамід майя, що дійшли до
наших днів, була також гробницею. Це дев'ятиярусна піраміда «Храму написів» у
Паленке. Свою назву ця споруда отримала завдяки численним рельєфним
ієрогліфічним текстам, якими покриті буквально всі її стіни, сходи, колони. На
плитах саркофага є символічні барельєфи.
Храм написів у Паленке
Плита з Храму Написів у Паленке з ієрогліфами, Мексика
Аналіз творів мистецтва
vДослідіть зображення і висловіть свої
припущення щодо його змісту
Астрономічні знання цієї давньої
цивілізації значною мірою вплинули на архітектуру - майя ретельно розраховували
будівництво кожної важливої для міста споруди залежно від орбіт руху зірок,
розташування небесних світил та планет. Окремі споруди відігравали роль величезних
кам'яних календарів, хронометрів, інші - були обсерваторіями та навчальними закладами,
де вивчали астрономію, а деякі окремі міста служили гігантськими небесними діаграмами.
Для будівництва таких приладів-споруд майя ретельно вимірювали терміни сходу і
заходу сонця, періоди сонцестояння та рівнодення тощо.
Кодекси
майя
- ієрогліфічні рукописи цивілізації майя, що являють собою скріплені «сторінки»,
складені у вигляді гармоніки. Тексти писалися з обох боків, структурно ділилися
на тематичні блоки. Вони не призначалися для читання поспіль. До нашого часу у
відносно цілісному вигляді збереглися лише чотири кодекси майя, названі
переважно за містами, де вони зберігаються (Дрезденський, Паризький, Мадридський,
Кодекс Гроп'є).
Дрезденський кодекс майя
Глибина знань майя приголомшує. На
півострові Юкатан розташовано місто Чичен-Іца,
яке стало культурним центром держави. Серед руїн уціліла піраміда з храмом
Пернатого змія на вершині. Під час розкопок в час весняного рівнодення
археологам довелося спостерігати грандіозне видовище: східці храму Ель
Кастільо, розташовані біля вершини піраміди, відкидали тінь на її уступи. Тінь
поступово набувала форми змії, і в міру того, як сонце йшло за горизонт, «змія»
ніби звивалася й корчилася, справляючи враження дійсно живої істоти. Навіть
відблиски сонця ніби грали на її «лусці».
Щорічно в дні осіннього й весняного
рівнодення можна спостерігати цю оптичну ілюзію. Унікальне видовище зачаровує
туристів: змій «оживає й повзе» знизу і до верху вздовж сходів.
Чичен-Іца
— об'єкт Світової спадщини ЮНЕСКО. Місто було визнане одним з нових семи чудес
світу.
Храм Пірнатого Змія в Чічен-Іце
Аналіз творів мистецтва
vПорівняйте індіанську піраміду з
єгипетською. У чому різниця ?
Справжньою сенсацією ХХ ст. стало
відкриття 1946 р. фресок у Бонампаку. Американський фотограф
Джайлз Хейлі, який досліджував на півдні Мексики життя нащадків давнього народу
майя, потрапив у загублене в джунглях священне місто Укуль. За архітектурною традицією майя, головною спорудою центральної
частини міста був триярусний акрополь, на якому розташовано понад десять різних
культових будівель. В одному з цих храмів Хейлі виявив унікальні кольорові розписи,
датовані кінцем VIII ст. Завдяки їм місто отримало нову назву — Бонампак, що в
перекладі означає «розфарбовані
стіни».
На щастя, Храм фресок (така назва закріпилася за розписаною будівлею) майже
не зазнав руйнувань, що й дозволило творам давнього живопису добре зберегтися
до наших днів. Вони суцільно вкривають стіни і склепіння трьох залів храму, а
їхня загальна площа становить 144 м2. Усі настінні зображення об'єднані в
декілька сюжетних циклів. У першому залі увічнено церемонію вшанування спадкоємця
престолу придворними і жерцями. Там можна побачити людей в ошатних білих вбраннях,
які спілкуються між собою,— це палацова знать. Нижче зображено процесію
музикантів з інструментами, танцюристів у химерних костюмах і головних уборах з
пір'я та сцени загальних веселощів.
Фрески другого залу зберегли сцени битв
і військових тріумфів. На них верховний правитель Укуля веде своє військо у бій
і нищить ворогів, а виснажені полонені, стоячи на колінах, готові бути
принесеними у жертву богам.
Стіни третього залу прикрашають
зображення ритуальних танців з нагоди святкування перемоги. Головні дійові
особи в них — правитель і його дружина, придворні дами з величезними віялами,
музиканти й танцюристи.
Завдяки відкриттю фресок Бонампака
унікальне мистецтво настінного живопису давнього
народу «виринуло з небуття», збагативши художню картину світу, а ми маємо
наочне уявлення про побут, одяг, звичаї й ритуали майя.
Фрески Бонампака
vЯку роль, на вашу думку, відігравав фресковий
живопис храмів у культурі майя?
Скульптура, як і мистецтво в цілому, оспівувала життя божеств і
владу правителів. Богів - абстрактних істот - зображували символічно: у вигляді
людини, тварини, рослини, а також геометрично, ієрогліфами або через поєднання
елементів різних форм. Однією з найпоширеніших форм зображення була маска, у
якій зливалися риси людини і тварини. Масками прикрашали храми, їх розміщували
в тих місцях, де вони були найбільш помітні: на гребенях, фризах, кутах
фасадів, над входами, на вівтарях тощо. Масками також прикрашали одяг і
атрибути зображуваних осіб.
Великого визнання у давніх майя набуло драматичне мистецтво, більшість творів
якого була тісно пов'язана з танцем, музикою і являла собою своєрідні балети.
Існували й особливі твори, які виконували етичну функцію. Сценою служили
платформи, покриті різьбленими плитами. На них інсценували міфи, давні історії
та легенди.
Перегляд відеоматеріалу.
Майя
Це цікаво знати!
Майя володіли вражаючими математичними й
астрономічними пізнаннями, значно випереджаючи європейців того часу. Вони -
блискучі лікарі, архітектори й будівельники. Майя розробили найдосконаліший
календар з усіх створених людством; першими стали використовувати вихідну точку
відліку для своїх розрахунків, надали цифрам різного відносного значення, залежно
від зайнятої позиції, увели поняття нуля, що є видатним винаходом людського
розуму. Високого рівня досяг розвиток медицини. Добре була розвинута
діагностика, майя знали спеціалізацію лікарів за видами хвороб. Низка
лікарських засобів, уперше освоєних майя, після відкриття Нового Світу стали
надбанням європейської медицини й дотепер широко використовуються в сучасній
фармакології
Перегляд відеоматеріалу.
10 цікавих фактів про цивілізацію майя
Унікальна культура майя не зникла безслідно,
незважаючи на загарбання іспанських завойовників та утиски католицької церкви.
Нині, як і в минулому, вона справляє значний вплив на культуру народів латиноамериканських
країн, робить свій внесок у скарбницю світової культури.
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Намалювати ескіз піраміди майя .
Бажаю вам творчого успіху!!!
--------------------------------------
Січень 2021
Завдання №1 виконати до 28.01
Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net
Латинська Америка дала світу свою особливу музичну й
танцювальну культуру. Латиноамериканські танці ще з початку ХХ століття почали проникати
в Європу та Північну Америку.
Музика і танцювальні ритми Латинської
Америки — насправді строката мозаїка з фольклору різних країн та етносів, переплетіння
іспанського, португальського, африканського і, звичайно ж, індіанського
коріння. Це життєдайні традиції, що народжувалися у вирі складних історичних
подій.
У всьому танцювальному світі змагання зі
спортивних бальних танців діляться на 2 програми: європейську і латиноамериканську.
Термін «бальні танці» походить від слова бал, яке в свою чергу
походить від латинського ballare, що означає танцювати. Бальні танці
зародилися як танці привілейованих класів, тоді як нижчі класи танцювали
народні танці. Водночас походження багатьох бальних танців прослідковується до
народних.
У XVII
столітті було створено Паризьку академію танцю, з-поміж завдань якої було
вдосконалювати існуючі танці і винаходити нові. У XX столітті до стандартизації
бальної хореографії активно долучилася Англія, де при Імперському товаристві
вчителів танцю було створено Відділення бальних танців. Його завданням було
вироблення стандартів на музику, кроки і техніку виконання бальних танців.
Спочатку було канонізовано європейські танці (танго, віденський вальс,
повільний фокстрот, квікстеп). А трохи згодом до танців європейського походження
приєдналися латиноамериканські (ча-ча-ча, самба, румба, пасодобль, джайв). У 1924
році пройшов перший чемпіонат з бальних танців.
З Аргентини походить танго, що народилося наприкінці ХІХ ст.
у передмісті Буенос-Айреса, куди стікалися захоплені «срібною лихоманкою»
імігранти з усього світу. У танго поєдналися народні музичні інтонації
аргентинських креольців, уругвайців, кубинців, європейців. Цікаво, що від
самого початку танго було чоловічим танцем, і лише згодом жінки стали
партнерками чоловіків. Цей пристрасний танець називають «сумною думкою, яку
танцюють», оскільки його головним змістом є невизначеність і туга за кращими
часами.
Сучасне
аргентинське танго — це особлива музично-танцювальна імпровізаційна розповідь,
що дозволяє кожному виразити свої почуття. Поступово танго стало національним
надбанням, з'явилися навіть танго-оркестри, а відомий композитор, актор і
виконавець пісень під музику танго Карлос
Гардель (1890-1935) став улюбленцем усієї Аргентини. Саме в день його
народження, 11 грудня, відзначається Міжнародний день танго.
Перегляд відеоматеріалу.
Танго з кінофільму «Тримай ритм»
«Великим Астором» аргентинці називають
композитора і виконавця на бандонеоні Астора
П'яццолу (1921-1992), автора понад 300 танго. Цей митець винайшов сучасний
оригінальний стиль танго — tangonuevo («нове танго»), увівши
до традиційної музичної тканини твору елементи джазу, складні дисонансні
звучання і навіть елементи барокових форм, зокрема, характерні контрастні
зіставлення у фактурі, динаміці.
Бандонеон
(ісп. bandoneón) — музичний
інструмент, різновид гармоніки. Названий так на честь його винахідника Генріха
Банда. Спочатку використовувався для виконання духовної музики в церквах
Німеччини. У кінці XIX століття був завезений до Аргентини і увійшов до складу
танго-оркестрів. Саме завдяки бандонеону музика аргентинського танго отримала
те пронизливо-щемливе звучання, яке привертає до неї стільки шанувальників.
Сприймання музики.
Звучання бандонеона
Улюбленим інструментальним складом
П'яцолли був квінтет, до складу якого входили бандонеон, скрипка, фортепіано,
електрогітара, контрабас. Кожен виконавець виявляв себе в імпровізаціях, а
композитору вдавалося імітувати звучання тембрів цілого симфонічного оркестру.
Одним з найпопулярніших творів А. П'яццолли є його знамените «Лібертанго» (від
ісп. libertad
— свобода і танго).
Перегляд відеоматеріалу.
А. П'яццолла «Libertango»
Це цікаво знати!
У 2009 р. ЮНЕСКО визнало танго нематеріальною
культурною спадщиною людства. Музичним інструментом — символом аргентинського
танго є бандонеон. В Аргентині 11 липня навіть відзначається Національний день
бандонеону.
Пристрастний танго слугував натхненням
багатьом митцям. У поетичній спадщині Олени Теліги, української поетеси,
публіцистки, літературного критика, діячки ОУН,
неперевершену вартість має вірш «Танго».
Олена
Теліга «Танго»
І знову з'єднались в одну оману
О, дивне танго,— і сум і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману
Згубила кермо, спалила пристань!
І б'ється серце, і гнеться тіло,
В твоїм повільнім і п'янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може, сіре...
Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п'яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі,
Та завтра, вранці, під перший промінь
Зрадливе танго, твого туману.
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.
Перегляд відеоматеріалу. О Богомолець. «Танго»
(на вірш Олени Теліги)
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net
Тема: Мистецтво танцю африканської культури.
Відокремити африканську музику від танцю неможливо. Він є не менш виразним, ніж мова, володіє чудовими і всеосяжними способами самовираження. Кажуть, що африканці танцюють постійно — коли радіють і горюють, коли чекають благополуччя або хочуть запобігти нещастям, коли поклоняються своїм богам. У арабському рукописі XIII ст. відзначено, що танець і відбивання ритму укладені в природі африканців , і якби вони падали з неба на землю, то і під час падіння відбивали б ритм.
Африканські малята у танці
Рухи африканських танцюристів, їх майстерність управляти своїм тілом не підвладні багатьом зарубіжним майстрам. Під час танцю жителі Африки запросто можуть змусити все тіло рухатися в будь-якому напрямку, при цьому використовуючи відразу декілька ритмів.
Африканський танець – найстаріша форма хореографії у світі. Етнічним танцям вчать дітей з раннього дитинства.
Перегляд відеоматеріалу: Етнічні танці
Особливості африканських танців:
-Супроводжують більшість ритуалів, доводячи виконавця до стану трансу.
-Масові танці, тобто, відсутні партнери (змішані пари «чоловік–жінка»).
-Групові виступи розділено за статями: чоловіки танцюють для жінок, і навпаки.
Рухи африканських танців: -
Чоловіки імітують тварин або мисливців, тому танцюють зі зброєю (палиця, спис), підстрибують. -Жінки танцюють плавно (ноги зігнуті, тулуб нахиляється вперед, кроки шаркають, особливі рухи – обертання і трясіння). -Окремі частини тіла рухаються одночасно у двох або трьох абсолютно різних ритмах. При цьому тіло нахиляється в боки, вперед і назад, а танець виконується на одному місці.
Зрозуміло, що кожний танець в Африці має свій глибокий сенс, тому для певної події і групи людей добираються свої рухи.
Ритуальні танці народів Африки можна розподілити на такі групи:
-Танці воїнів є в усіх частинах материка і, незважаючи на відмінні назви, мають схожі рухи та смисли. Їхні особливості: агресивність стилю; характерні рухи; складні барабанні ритми; використання допоміжних предметів як зброї. Танець «Агбекор» (в давнину називався Атамга – «висока клятва», Гана, Бенін) – імітуються військові «тактичні» рухи. Танець «Н'голо» («танець зебр», Ангола, Мозамбік) - поєдинок, де переможець отримує в якості призу дівчину, що сподобалась, без викупу. Танцюристи були одягнені в спеціальні костюми, маски, шкури тварин, використовували ходулі, брязкальця, зброю тощо. Танець-боротьба Нголо — з привезеними рабами потрапив до Бразилії і став базою для всесвітньо відомого танцю капоейра
Перегляд відеоматеріалу.
Ритуальні танці обряду ініціації. Танці обряду полювання, де танцювальні рухи імітують рухи людей і тварин на полюванні. Для більшого антуражу використовують різні додаткові предмети: пір’я; тваринні шкури; маски звірів. Танці кохання перш за все супроводжують традиційні весілля, виконують їх не тільки наречені, але й гості на їхню честь. Танці врожаю є способом спілкування з релігійними божественними істотами. Під час таких рухів члени племені просять вищі сили про щедрий урожай. Багато таємних і давніх ритуалів африканських народів пов’язано з викликанням та вигнанням духів. Для цього використовуються й відповідні танці. Зазвичай об’єктами, які викликають, є не абстрактні потойбічні істоти, а конкретні.
Важливою характеристикою африканського танцювального мистецтва є виконання під супровід ударних інструментів. За винятком кількох кочових племен, таких як масаї, гра на барабанах є найрозвиненішою формою музичного мистецтва цього регіону. Вона нерозривно пов’язана з мистецтвом танцю. Використовується багато різноманітних інструментів – найчастіше трапляються барабани джембе. Традиційні африканські танці внесли значний вплив на сучасну європейську, індійську і американську хореографію. На межі ХІХ—ХХ ст. танцювальна культура Африки, як і її музика, на основі європейських танців, вдихнула нове життя у формування бального напрямку. У структурі більшості сучасних бальних танців сьогодні лежить африканське коріння», вони технічно оброблені європейськими танцювальними школами.
Таким чином, африканський культурний регіон, на якому розташовані більше 50 держав, є строкатою мозаїчною панорамою музичного мистецтва і мистецтва танцю. Тисячолітні традиції африканських народів з'єдналися з музичними культурами Європи, Азії, Індії та Америки.
Перегляд відеоматеріалу: Shakira - Waka Waka
Завдання:
Зробити маску для ритуальних танців із пластиліну або із паперу (техніка "пап'є- маше") .
Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net
Тема. Музично-танцювальна
магія африканців. Музичний інструментарій народів Африки
Вплив музичного мистецтва на культуру
африканського регіону величезний. На відміну від європейської, музика Африки —
невід'ємна частина соціального життя. Вона сприяє взаємодії між людьми і дає їм
власне місце в суспільстві. Навіть демонстрації протесту в країнах Африки
нагадують карнавал.
«Говорити про музику — все одно що
танцювати про архітектуру», — вважає американський актор, комік, письменник,
музикант, композитор Стів Мартін. Так, про африканську музику розповісти
неможливо. Тільки слухаючи її, можна відчути сухий вітер степу Масаї, і
побачити веселку в бризках водоспаду Вікторія.
Музичність народів африканських країн
відома всьому світові. Пісні, танці, гра на музичних інструментах є часткою повсякденного
життя, важливим складником ритуалів. Африканці вірять у життєдайну енергію
музики й танцю і в те, що саме вони визначають порядок та гармонію світу.
Своїм корінням африканська музика і танці
сягають сивої давнини. Свідченням цього є стародавні наскельні малюнки із
зображенням танцюючих фігур музичних інструментів. Збереглися словесні тексти
давньоєгипетських співів.
Етнічна
музика — один із найбільш яскравих способів самовираження народів світу,
вона втілює в собі культуру, побут і менталітет народу, є відображенням
звичного йому природного середовища проживання. І у кожного народу є свої
унікальні етнічні музичні інструменти, які мають певне звучання і характерні
способи гри на них.
В
африканській музиці розрізняють дві великі гілки:
·музика
Північної Африки (Єгипту, Марокко, Лівії, Алжиру, Тунісу), де поєдналися
музичні традиції корінних народів Африки з музичними досягненнями багатьох
інших країн;
·етнічна
музика африканців, що живуть на південь від пустелі Сахара (вона має низку
самостійних гілок).
Практично всі північно-африканські
народи прийняли іслам, внаслідок чого їхня культура зазнала арабо-мусульманського
впливу. Особливого розвитку набули релігійні жанри, насамперед рецитація
Корану.
Традиційна музика Тропічної Африки
формувалася серед народів негроїдної раси в центрі, на півдні й заході. Вона
представляє собою своєрідний сплав, у якому превалюють традиційні елементи —
складна ритмічна структура (поліритмія) і своєрідні музичні лади кожної
етнічної групи.
У багатьох країнах континенту набули
популярності гріоти — професійні
співці і музики, які писали й виконували музику та вірші. Ті, кого запрошували до
родин вождів, мали оспівувати благородні справи предків, а також подвиги і
мудрість господарів. Інші ж мандрували, співаючи і граючи на святах.
Інструментарій народів Африки
вирізняється різноманітністю, кожна з країн має самобутні особливості етнічної
традиції. Об'єднує їх ритм. Африканське музикування вирізняє явище поліритмії,
тобто поєднання в одночасному звучанні різних ритмів, що дивовижним чином
створюють єдине ціле. Невипадково найпоширенішими музичними інструментами країн
Африки є різноманітні барабани.
Кожне плем'я має свій барабан з характерною назвою і «мовою» (стилем виконання
і тембром), причому таких «мов» не менше, ніж мовних діалектів (понад 2000).
«На початку Творець зробив барабанщика,
мисливця і коваля...», — говорить народна легенда одного західноафриканського
племені.
У африканських племен барабан є символом
серця. Магічною силою наділені всі ударні інструменти - від мініатюрного брязкальця
до гігантів заввишки у два метри й більше. «Мову» знаменитих там-тамів туземці засвоюють із раннього
дитинства. Для африканців звуки цього інструмента супроводжують усе життя.
Там-там
— стародавній африканський ударний музичний інструмент, що має велику кількість
різновидів.
Цікаво, що ударами барабанів не лише
супроводжують спів і танці, а й використовують для комунікації, наприклад, щоб
скликати збори племені. Склалися своєрідні «фрази», які означають «народження»,
«небезпека», «смерть» тощо. На великі відстані ця ритмічна інформація надходить
за допомогою естафети.
Джембе
— західноафриканський барабан у формі кубка з відкритим вузьким низом і широким
верхом, на який натягується мембрана зі шкіри – найчастіше козячої. Грають на
джембе руками. Основу гри на джембе складають три звуки — низький, середній і
високий, які отримують від ударів в різні частини мембрани. З часу свого
«відкриття» знайшов величезну
популярність на Заході.
Перегляд відеоматеріалу. Джембе
Творчі сходинки.
Прослухайте і порівняйте гру різних виконавців на джембе.
Спробуйте відтворити елементи поліритмії (робота в парах).
Найдавнішою і найпоширенішою після
барабанів є калимба, що, як і там-там, має в різних племен численні
різновиди й відповідні назви.
Калимба
(або каримба, малімба, селімба, мбіра, цанца тощо) — африканський щипковий
інструмент, що має численні різновиди й назви. На корпусі (з дерева або з
гарбуза чи панцира черепахи) від 4 до 30 металевих пластин-язичків.
Характер звуку
калимби залежить від форми і розмірів інструмента: великим — притаманний
низький гул (рокіт басів), маленьким — абсолютно прозоре, крихке звучання,
схоже на музичну шкатулку. Калимбу називають «африканське ручне фортепіано».
Перегляд
відеоматеріалу.
Калимба
У музичній культурі Африки, особливо на
півдні, існує близько 50-ти різновидів балафонів.
До групи ударних інструментів
належать також брязкальця, виготовлені з голок дикобраза, металеві дзвіночки,
тріскачки, надто популярні в музичних ансамблях країн Південної Африки.
Балафон
– ударний музичний інструмент. Інструмент складається з
15-22 прямокутних дощечок, виготовлених з дерева Ши. До початку обробки дощечки
проходять процес сушіння на багатті, після цього їх підпилюють до отримання
потрібного звучання. Під дощечками розміщені гарбузи, які є резонаторами всього
інструменту. Також всередину інструменту часто насипають висушене насіння
гарбуза, завдяки чому балафон видає своєрідний деренчливий звук. Балафони
з’єднуються між собою шкіряними ремінцями. На інструменті грають спеціальними
паличками.
Перегляд відеоматеріалу. Балафон
Не менш багата і струнна група традиційних музичних інструментів. Одним з
найдавніших в Африці є музичний лук
— це гнучка палиця, до кінців якої кріплять струни. Багатьма народами
континенту використовуються кора. На
сході Африки поширена ефіопська ліра (крар).
Кора
— струнний щипковий музичний інструмент з 21 струною, поширений в Західній
Африці. За будовою і звучанням кора близька до лютні та арфи.
Перегляд відеоматеріалу. Кора
Різноманітні також духові інструменти
Африки: роги, різні флейти, труби.
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Намалювати композицію "Африка-мої враження"
Бажаю творчого натхнення!!!
Завдання №8виконати до 21.05.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net.
Тема. Образотворче мистецтво Арабського Сходу
Як вам уже відомо, багато релігій для
вираження своїх переконань використовують спеціальні зображення — ікони. Натомість
іслам заперечує можливість зображення Бога, його зовнішню подібність із людиною.
Головним носієм сакрального сенсу в мусульманському мистецтві є священне слово
Корану, художньо оформлене як напис чи графічний символ. Еквівалентом пластичного
мистецтва стала каліграфія, що виникла на основі копіювання Корану. Для
рукописів Корану, поетичних збірок, історичних трактатів і наукових
манускриптів використовували різні стилі каліграфії.
Арабська каліграфія, також
ісламська каліграфія, або мистецтво зображення слова, є ключовим елементом
ісламської культури, такою ж невід'ємною її частиною, як мусульманство або
арабська мова. В арабських країнах це мистецтво було доведено до абсолютного
ступеня довершеності.
На відміну від Європи, де каліграфія вже
давно є другорядним мистецтвом, в країнах, що використвують арабський алфавіт,
вона довгий час продовжувала успішно розвиватись не тільки в спеціальних
документах, а й в художніх цілях. Одна з причин цього — рукописна природа
арабського письма, яка дуже складно пристосовувалась до друкованої форми, для
чого в арабському світі знадобилось на декілька століть більше, ніж Гутенбергу
в Європі, тому в той час, як на заході поширювалось друкарство, в арабському
світі продовжувався розвиток рукопису.
Ступінь володіння каліграфією в
арабських країнах з часом став показником освіченості та духовної довершеності
людини.
Зважаючи на сказане вище, немає нічого
дивного в тому, що стилі арабського письма були канонізовані. В основі такої
канонізації була чітка система «статуного письма» - система пропорцій, які
визначали співвідношення горизонтальних та вертикальних елементів букв, а також
букв у рядку.
Найпершими з таких канонічних почерків
вважаються куфі - тяжіє до прямих ліній та чітких геометричних форм. Інший
стиль — насх («листування»), горизонтальний, строгий почерк, який
використовувався в листуванні та створенні ділових паперів. Дуже елегантний та
витончений шрифт — таалік, в якому горизонтальні штрихи букв витягнуті
під визначеним кутом. На базі канонічних стилів потім було розроблено безліч
похідних.
Ще одним цікавим витвором ісламських
каліграфів, була тугра — стилізоване зображення імен османських
султанів, яке спочатку вживалось як віза для імператорських указів. Пізніше
тугру використовували правителі не лише Османської імперії, а й інших арабських
країн як царську емблему на монетах і печатках аналогічно тому, як європейські
монархи використовували герби або монограми.
Ще один різновид каліграфії — мусанна
(«подвійний»). Цей стиль не є шрифтом як таким, а складається з тексту,
виконаного стандартним шрифтом в формі де одна частина є дзеркальним
відображенням іншої. Ще цікавішою був різновид каліграфії, де текст (зазвичай
вираз з Корану) розписаний в форму птиці, тварини, дерева або якогось іншого
предмета.
Паралельно з розвитком каліграфії
виникали й удосконалювалися види письмового орнаменту, який
використовувався не тільки для прикрашання
рукописів, але і в прикладному мистецтві. Аяти Священного Корану і
висловлювання Пророка, записані каліграфічної в'яззю, прикрашали стіни мечетей,
Медресе і палаців. Мудрі вислови, вставлені в рослинний чи геометричний
орнамент, надавали особливої краси всіляким глиняним і бронзовим виробам.
Арабеска — унікальне явище
мусульманського мистецтва, складний орнамент, створений на основі точного
математичного розрахунку.
Він складається з геометричних фігур (переважно
зіркоподібних многокутників), стилізованих рослинних мотивів, каліграфічних
написів. Застосування принципів симетрії, пропорційності сприяє створенню дивовижних
художніх ефектів.
Елементи арабески - вираження
нескінченного прагнення до абсолюту. Різниця між арабескою і простою прикрасою
полягає в тому, що перша самодостатня і тому висловлює «вільну красу», володіє
прагненням до смислу. Друга нічого не означає, залежить від предмета і
приєднана до нього ззовні.
Існують два види ісламського орнаменту:
геометричний – «джиріх» і рослинний – «іслімі».
Джиріх - в перекладі з арабського
означає «вузол». Створюють гіріх на «сітках», які в свою чергу утворюють
«вузли». В основі зображення джиріха найчастіше лежить геометрія кола,
правильно поділеного на частини, за допомогою яких виникає зображення квадрата,
прямокутника або багатокутника, інакше кажучи, джиріх створюється за допомогою
циркуля і лінійки.
Малюнок
- іслімі, зазвичай створюється від руки, але його складові
елементи підпорядковані ритму кривих завитків,
що мають форму дуги окружності, хвилі або спіралі. Малюнок побудований
на чіткому вираженні ритму і вільної симетрії, при дотриманні законів
двовимірності і площинності зображення. Всі рослинні елементи, отримавши форму
плавних ліній, завитків і хвиль, розкладені і затиснуті в одній площині. При
цьому контур відіграє головну роль.
Як правило види ісламського орнаменту
вживаються порізно. Але можуть бути використані разом.
Дивовижні за красою і задумом
геометричні, рослинні та письмові арабески не просто радують око, вони
відображають філософські принципи нескінченності, гармонії і різноманітності. У
арабесці мусульманин бачить добре знайомі йому символи та етичні образи свого минулого,
реальності і майбутнього.
Перегляд
відеоматеріалу. Арабський
орнамент
В епоху Відродження арабески набули поширення
в Європі. Європейське мистецтво не раз зверталося до цього вигадливого і
складного різновиду живопису. Прекрасні зразки арабесок створили художники-модерністи.
Винятково важлива роль у мистецтві країн
арабського Сходу належала декоративно-ужитковому мистецтву. У ньому
особливо яскраво виявилося значення орнаменту, розкрилися його величезні
художні можливості. Орнамент привніс особливий зміст у традиційні східні
тканини, килими, кераміку, вироби з бронзи й скла. Багато видів ужиткового
мистецтва Близького Сходу становлять цілісний і виразний декоративний ансамбль
з архітектурним інтер’єром.
З усіх видів декоративно-ужиткового
мистецтва, пов’язаних з ісламською традицією, найбільшої слави, без сумніву,
здобуло килимарство. Це ремесло сягає корінням у глибоку давнину, про що
свідчать зразки, що збереглися, і згадка в тексті Корану.
Як сказано в Корані, Аллах створив світ
за шість днів. Спочатку в нескінченності порожнього Всесвіту виникли сім небес
і запалилися світила, а потім під ними прекрасним килимом було розстелено
землю, придавлену для міцності горами. Імовірно, тому килим є обов’язковим у
кожному інтер’єрі.
Вважається, що килими можуть «говорити».
Їхня мова — вузлики й кольори. їхній малюнок ніколи не буває випадковим — за
вибором і розташуванням певних елементів візерунка стоять вікові традиції
ісламської культури й мистецтва, задум і талант майстрів. У кожному орнаменті
зашифровано певний зміст. У кутастих ромбоподібних квітках і листках із
зазубреними краями, у тонкій ювелірній в’язі, у мозаїчному візерунку можна прочитати
сури Корану, прислів’я, легенди, побажання майбутньому власникові килима. У
центрі більшості перських килимів - основна прикраса, схожа на велику розкриту
квітку. Це - медальйон. Якщо на килимі він є, усі інші деталі орнаменту, як
правило, групуються довкола нього. А ще в килимовому орнаменті може бути
заховано ім’я його автора, написане арабською в’яззю. Авторські килими -
найкоштовніші.
Виробництво килимів набуло поширення
передусім у Персії (нині — Іран), Туреччині, країнах Південного Кавказу, а також
в Індії. Здебільшого килими робили з вовни, найвишуканіші — із шовку, іноді
додаючи золоті й срібні нитки. Також використовували натуральні барвники.
Перший у світі музей килимарства було відкрито в Азербайджані, який славився
своїми килимами.
Основні типи килимів — турецький і
перський — відрізняються орнаментикою, технікою ткацтва, зокрема щільністю
плетіння.
У турецьких виробах використовували
синьо-жовто-червону гаму і переважно геометричний зірковий орнамент.
Давні перські майстри відтворювали
у квіткових візерунках міфічні райські сади, у центрі композиції зазвичай
розміщували медальйон.
На килимах-картинах зображувалися
сцени полювання, битв, фрагменти архітектури — палаців, мечетей. Палітру
визначали теплі, але насичені кольори Сходу: червоний рум’янець сонця у
спекотній пустелі, глибока синь неба або прозора блакить джерела. На невеликих молитовних
килимах зображували арку.
Перегляд відеоматеріалу. Перські килими
Східні килими викликали захоплення
європейців. Художники, починаючи з доби Відродження, відтворювали їх у своїх
картинах. Про це свідчать твори Д. Гірландайо, Г. Гольбейна, Я. Тінторетто, Я.
Вермеєра, П. Рубенса, Ван Дейка. Килим ручної роботи цінувався в Європі часом
більше, ніж золото. Він став символом влади й багатства, ним застеляли
королівські трони, прикрашали зали. Як атрибут парадних портретів килим
підсилював урочистість. Ще й досі в Європі килими називають за іменами
художників, наприклад, збереглася звичка визначати вироби із золотими зірками
по краях як «килими Гольбейна».
З давніх-давен перське походження килима
стало кращою рекомендацією і гарантією найвищої якості виробу, яку жорстко
підтримували. Наприклад, після виникнення анілінових барвників, які
прискорювали процес фарбування й виготовлення килимів, але знижували їхню
якість, шах Ірану заборонив майстрам застосовувати технологічну новинку під
страхом відсікання правої руки.
Килими ручної роботи завжди високо
цінують, відповідно й ціна на ці унікальні вироби завжди висока. Особливо, якщо
килим є витвором мистецтва.
З
історії шедевра
Наприклад, є так званий, Перлинний килим
— індійський шедевр, прикрашений понад мільйоном натуральних перлин,
діамантами, смарагдами, сапфірами й рубінами. Його виготовляли з 1860 по 1865
рік, а розміри цього шедевра становлять 2,6 х 1,7 м. Килим продано в 2009 р. на
аукціоні Sotheby’s невідомому покупцеві майже за 5,5 млн доларів.
Регіон славиться своїм мистецтвом
кераміки. Зокрема, в Ірані створювали фаянсові вироби з різьбленими
орнаментами й декоративними написами. Виробляли глеки, чаші, тарелі, вази тощо
з поливною глазур’ю. Вищим досягненням іранської кераміки є надглазурований
розпис люстром по білуватій або зеленуватій олов’яній глазурі; цей барвистий
золотавий склад з металевими різнокольоровими відблисками отримували після
тривалого випалення у двох печах.
Батьківщиною турецького керамічного
мистецтва називають місто Ізнік. Кахлі та посуд різнилися формою й оздобленням.
Уславлену ізнікську кераміку виготовляли
зі світлої глини, яка під час випалювання набувала рожевого або кремового тону.
Потім її вкривали розчином білої глини - ангобом і розписували фарбами,
обводячи малюнок чорним, рідше - темно-зеленим або синім контуром. Ізнікським
виробам властивий свій мотив розпису кераміки. Зазвичай їх прикрашали орнаменти
з квітковими мотивами (лотоси, троянди, гіацинти, півонії, гвоздики, тюльпани).
До них додавали кипарисові гілочки, виноградні лози з листям, птахів. Часто
вироби з кераміки відтворюють арабески, іноді зразки каліграфії. Поряд з
орнаментикою не останню роль у декорі турецької кераміки відігравали написи, що
мали винятково релігійний характер. У кольоровій гамі переважають блакитні,
сині, бірюзові, фіолетові відтінки, також поширені мідно-брунатний,
томатно-червоний, рожевий і кораловий. Відображаючи природу, ці кольори гармонійно
поєднуються — вони ніби «звучать».
Ізнікська кераміка з Туреччини вплинула
на майоліку Падуї та вироби відомої на весь світ делфтської порцеляни.
Термін «дамаська тканина»
походить від слова damask («строкато переплетений») або від назви однойменного
міста в Сирії. Задовго до винаходу дамаської тканини місто вже було знамените
своїми шовком, килимами, вишивкою, полотном і вовняними тканинами. У Дамаску ж
з’явилася тканина, зовнішній бік якої був шовковим, а виворітний - бавовняним;
пізніше тканина стала парчевою - шовкова основа, простьобана золотими й
срібними нитками.
Високої майстерності досяг розпис тканин
і оздоблення їх візерунчастими вишивками із золотих та срібних ниток.
Виготовлялися також орнаментовані металеві посудини, багато прикрашена зброя,
розмаїті ювелірні вироби. Відрізнялися високими якостями й інші твори
художнього ремесла - бронзові вироби з інкрустаціями із золота і срібла, які
дивували винятковою красою.
Дамаські візерунки набули надзвичайної
популярності, використовуються для оздобленні інтер’єрів в усьому світі.
Перегляд відеоматеріалу. Орнамент дамаск в інтер’єрі
Ще до прийняття ісламу в Персії існували
зображення світських і батальних сцен. І ці давні традиції «проросли» у мистецтві
мініатюри — як ілюстрації, так і самостійного твору.
У XIII ст. цей вид живопису став одним з
найбільш популярних в країні. Його розквіт, як не дивно, пов'язаний із
завоюванням Персії монголами, які привезли з собою китайських художників. Тому
не дивуйтеся, коли на перських мініатюрах побачите персонажів з характерними
для далекосхідних народів типажами облич.
Цікаво, що мистецтво мініатюри
розвивалося одночасно як на Середньому Сході, так і в Західній Європі. Та якщо
в середньовічній Європі основним об'єктом ілюстрування була релігійна
література, то на мусульманському Сході увага художників зосередилася на
літературі світській.
У мистецтві арабського Сходу набула
поширення книжкова мініатюра. Ілюстрували книжки світського змісту:
історичні хроніки, природничо-наукові праці й особливо - поетичні твори.
Імовірно, це й пояснює відхід від заборони зображати живих істот, адже Коран
напряму не забороняє зображати людей і тварин, головне, щоб такі зображення не
були об’єктом поклоніння і не були розміщені в священних місцях.
Мистецтво мініатюри було глибоко
співзвучне витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги
легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували
високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це
живопис без світлотіні. Зображення будується на основі найтоншого лінійного
малюнка й комбінації чистих і звучних колірних плям. У мініатюрі не
використовується перспектива: фігури й предмети розміщені на площині аркуша
подібно до барвистого візерунка.
Світ мініатюри - це злиття реальності,
вимислу й символіки. Часто це свого роду формули, де два-три дерева замінювали
ліс, пагорб на обрії - гірський пейзаж, квітковий кущ - запашний сад.
Зображення декількох вершників означало зіткнення армій, схилені фігури біля
вельможі - цілу юрбу придворних. Фігури в цій юрбі майже однакові; так само
схожі один на одного герої епосу й поем. Важливо було позначити не
індивідуальність, а тип, відповідний до становища в суспільстві, норм поведінки
й ідеалу краси того часу.
Особливість мініатюр, створених до XIX
ст., полягала ще й у тому, що їхні персонажі ніколи не «дивляться» глядачеві
прямо в очі (це для того, щоб не бентежити глядача, не впливати на його
емоційний стан).
Одним з найталановитіших перських
художників-мініатюристів був Реза Абассі (1565-1635) — віртуозний
майстер жанрових сценок і портретів. Творчість Аббасі відмічена переходом від
поетично-умиротворених композицій, де силуети фігур окреслює рівна і плавна
замкнута лінія, що наче ізолює фігуру від загалу, до малюнків, які сповнені глибокої
внутрішньої напруги.
Особливістю мініатюр Аббасі є те, що він
одним з перших перських художників підписував свої роботи та ставив дату та
короткий опис.
На честь Рези Аббасі названо
тегеранський музей, де представлено роботи доісламського та ісламського
періодів мистецтва Ірану.
Серед уславлених каліграфів і живописців
є Кемаледдін Бехзад (середина XV - початок XVI століття) - таджик за
походженням, видатний художник-мініатюрист Сходу, неперевершений для свого часу
майстер колориту. Він створював багатофігурні композиції на сюжети з історії
народів Середньої Азії, ілюстрував поетичні твори, писав портрети. Творчості
живописця притаманні риси реалізму в передачі пейзажу, людських образів,
побутових деталей. До безперечно оригінальних належать
мініатюри
з рукопису «Хамсе» Нізамі (1493—1494).
В центрі мініатюри зображено фігуру правителя в зеленому халаті та його гостей,
розташованих по колу. Врівноважена композиція сповнена руху, конкретними виразними
діями персонажів, зображених реалістично. Мініатюрі притаманна пишна декоративність,
тепла кольорова гама, багата на контрасти й відтінки.
Сучасники підкреслювали приголомшливий
вплив робіт Кемаледдіна Бехзада. «Волосинки його пензля завдяки його
майстерності дають життя неживим предметам», - писав історик XV століття
Хондемир. Завдяки творчості Бехзада стали з’являтися аркуші (не пов’язані з
книжкою), на яких зображено жанрові сцени чи портрети.
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Завдання №7виконати до 14.05.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net.
Тема. Архітектура арабського Сходу
В архітектурі арабо-мусульманського культурного
регіону вирізняють культові і світські споруди. З-поміж характерних - це
палаци правителів, медресе (богословські школи різного рівня), караван-сараї
(будинки для відпочинку на торговому шляху), криті ринки, фортеці з брамами та
баштами, які зберігають доісламські арабські традиції. Головним композиційним
елементом більшості культових, громадських і житлових будівель був просторий
двір, оточений галереями. Приміщення і зали з пласким покриттям, безліччю
колон, пов’язаних між собою арками, були їх основними частинами. Фасади й
інтер’єри архітектурних споруд прикрашали полив’яними фаянсовими плитками з
орнаментами і написами. Утім, регіональна своєрідність виявилася насамперед у сакральній
архітектурі.
До прийняття ісламу архітектура у
кочових арабських племен перебувала на зародковому рівні. Знадобилося всього
кілька століть військових завоювань, щоб на основі запозичень арабським світом
була створена власна унікальна арабська архітектура.
Ісламське
завоювання Ірану у VII ст. призвело до того, що ісламська архітектура раннього
періоду перейняла і прийняла архітектурні традиції колишньої Перської
імперії. У Х ст. з'являється новий тип мечетей, які плануються на взірець давньоіранських
храмів — квадратне приміщення увінчується куполом. Характерним для іранських
культових споруд став айван (ніша зі склепіннями).
Для іранського стилю властиві
конусоподібні цегляні колони, великі аркади та арки, які підтримуються кількома
колонами. У іранській ісламській архітектурі велике значення надавалося
відкритому простору внутрішнього двору. Це виявлялося як у цивільній
архітектурі (житлових будинках, караван-сараях, палацах), так і культових
спорудах (мечетях та медресе).
Ісламська архітектура Туреччини
розвивалася під впливом Візантії, Персії та Сирії. Турецькі архітектори
створили власний тип купола. Понад 500 років принципи візантійської архітектури
(собор св. Софії) слугували основою для будівництва більшості мечетей.
Османи оволоділи технікою будівництва
будівель з великим внутрішнім простором під невагомими на вигляд, але масивними
куполами, й досягли неперевершеної гармонії між зовнішнім та внутрішнім
простором
Мечеть
пророка Магомета в Медині стала
взірцем для створення інших мечетей Багдада, Дамаска, Каїра, Стамбула. Територія
будівлі постійно збільшувалася (її площа приблизно як 56 футбольних полів).
Перша мечеть на цьому місці була
побудована ще за життя Магомета, наступні ісламські правителі розширили та
прикрасили святиню. Під Зеленим куполом (Купол Пророка) розташована могила Магомета.
точна дата зведення купола невідома, але його опис можна знайти в манускриптах
початку XII століття.
Перегляд відеоматеріалу. Мечеть пророка Магомета в
Медині
Важлива ознака соборної мечеті — мінарет.
Із цієї високої вежі муедзин закликає мусульман на молитву, адже звідси
його голос чути мешканцям усього міста.
Мистецька
скарбничка
Муедзин— у мусульман: служитель при мечеті, який з мінарету
в певний час закликає віруючих до молитви, читаючи азан. Згідно з
ісламським переданням, перший муедзин був призначений самим пророком Магометом.
Мистецька
скарбничка
Азан (араб.— «оповіщати») — в ісламі заклик на молитву.
Азан утворений із семи формул, що
оповіщуються муедзином, а в невеликих мечетях імамом. Кожна з цих формул
вимовляється 2—4 рази.
Азан шепочуть в праве вухо
новонародженому. Так само поступають з людиною, якою, як вважають, оволоділи
злі духи.
Невеликі мечеті зазвичай мають один
мінарет або не мають узагалі, середні — два, великі — від чотирьох до шести. У
мечеті пророка в Медині їх найбільше — десять. Мінарети, зазвичай круглі або квадратні
в плані, завершувалися ліхтарем, банею або шатром. Їх прикрашали цегляною
кладкою, різьбленням, глазурованою керамікою, ажурними балконами і карнизами, стрічками
орнаментів і написів.
Мечеть
Аль-Харам у Мецці
Найголовнішим храмом мусульманського
світу є мечеть Аль-Харам у Мецці — великий майдан, оперезаний галереями
навколо Кааби. Під час молитов мусульмани всього світу повертаються
обличчям до цього священного каменя. Тут виголошують проповіді, пов’язані з
важливими подіями мусульман.
Перегляд відеоматеріалу. Мечеть Аль-Харам у Мецці
Перегляд відеоматеріалу. Азан. Мечеть Аль-Харам у Мецці
До перлин ісламської архітектури
належить Блакитна мечеть у Стамбулі — грандіозна споруда з каскадом
сферичних куполів і шістьма мінаретами. Своєю загальновідомою назвою
зобов’язана плиткам, здебільшого блакитного кольору, які прикрашають її
всередині (а їх понад 200 000!). Майже засліплювальний ефект багатьох тисяч
плиток і світло з 260 вікон роблять безмежним і без того великий внутрішній
простір споруди. У дворі — фонтан, адже мусульмани вмиваються перед тим, як
зайти до храму.
Однією з відомих споруд є «Велика
мечеть» (мечеть Омейядів) у Дамаску
(Сирія), прикрашена мозаїками на золотому тлі, інкрустована різьбленням по
мармуру, яка навіть сьогодні, через тринадцять століть, приголомшує своєю
величчю і пишністю форм. Її облицьовано керамічною плиткою та прикрашено
мозаїкою, внутрішній двір вимощено квадратними чорно-білими полірованими
плитами, а долівку молільної зали встелено великою кількістю килимів - їх тут
понад 5000!
Мечеть
Куббат ас-Сахра («Купол скелі»), Ізраїль
На місці зруйнованого римлянами храму
біблійного царя Соломона (Єрусалим, Ізраїль) було побудовано знамениту мечеть
Куббат ас-Сахра («Купол скелі»). За переказами, одного разу на вершину цієї
голої скелі янголи принесли Мухаммеда, і він ступив на неї своєю ногою.
Побудована у формі восьмигранника, увінчана куполом (звідси її назва),
прикрашена мозаїками і мармуровими колонами, мечеть досі вражає людську уяву.
До складу Арабського халіфату в VII—
VIII століттях входили країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко - та
Південна Іспанія (Андалусія, як її називали араби). Мистецтво цих країн
розвивалося в тісному взаємозв’язку з арабським і отримало назву «магрибське»
(магриб арабською «захід»; так народи Близького і Середнього Сходу називали
області на захід від Єгипту) або, частіше, - «мавританське».
Найвищим втіленням художніх особливостей
мавританської архітектури та ісламського мистецтва є архітектурно-парковий
ансамбльАльгамбра (від араб. Аль-хамра - «червона»).
Велика
Палацова мечеть Ханського палацу у Бахчисараї одна із найбільших мечетей Криму і перша з будівель
ханського палацу. Мечеть збудував 1532 року Сахіб I Ґерай, в XVII столітті
мечеть носила його ім'я.
Нині мечеті будують не лише у країнах
арабо-мусульманського регіону, а й у Європі та Америці, а також в Україні.
Мечеть
Ар-Рахма (Милосердя) —
перша київська мечеть. Збудована протягом 1996—2012 років Духовним управлінням
мусульман України поблизу історичного Щекавицького кладовища (його збереженої
мусульманської частини).
У мечеті регулярно проводяться П'ятничні
Намази (Джуму'а-намази) і Богослужіння в дні мусульманських свят.
Мечеть відкрита для відвідування всіма
охочими, також там проходять безкоштовні екскурсії та лекції про іслам.
Усім, хто хоче отримати незабутні
враження від мистецтва арабо-мусульманського культурного регіону, слід вирушити
в Об'єднані Арабські Емірати. Ця маленька країна протягом кількох
останніх десятиліть дивує світ неймовірними, надсучасними архітектурими
витворами, що ніби стали втіленням мрій письменника-фантаста. Разом із тим, у
цій країні шанують традиції, релігію і вміють поєднувати споконвічні культурні
надбання з передовими технологіями і дизайном.
Поміркуємо!
vПоміркуйте
над тим, яке значення має збереження традицій для розвитку сучасної культури
будь-якого народу і країни.
Тож відвідаємо міста Дубай і Абу-Дабі, щоб побачити
деякі «дива» мистецтва архітектури.
Сучасна
архітектура Об’єднаних Арабських Еміратів являє собою діалог новітньої високотехнологічної
архітектури і традицій регіональної спадщини. Вражають і хмарочоси, що ширяють
на сотні метрів у вишину, і величні культові споруди, найвідоміші з яких мечеть
Джумейра в Дубаї та мечеть Шейха Зайда в Абу-Дабі.
Святиня країни — Велика мечеть шейха
Зайда в Абу-Дабі, урочисто відкрита 2007 р., захоплює красою і величчю.
Вона входить до десятки найбільших мечетей світу і є найбільшою в Арабських
Еміратах.
В архітектурі мечеті помітні впливи
перської, мавританської та індійської архітектури доби Великих моголів. У
будівництві і декорі використані мармур, різнокольорові кристали, кераміка,
напівкоштовне каміння і золото.
Мечеть налічує 82 різні за розміром
куполи, вкриті мозаїкою з білого мармуру. Білий колір — основний в архітектурі
мечеті, і це невипадково, адже в естетиці ісламу він є символом чистоти.
Унікальна система освітлення Великої
мечеті влаштована з урахуванням ісламського календаря місячного циклу, завдяки
чому місячне сяйво стає об'єднувальним елементом архітектурного дизайну всієї
споруди.
Готель «Бурдж-Аль-Араб»
(«Арабська башта») в Дубаї, відкрився для відвідувачів 1999 р. Він став
справжньою «візитівкою» країни не тільки тому, що тривалий час вважався
найвищим отелем у світі (його висота 321 м), а, головним чином, завдяки своїй
оригінальній формі, яка має вигляд вітрила традиційного арабського човна доу.
Автор цього дивовижного проекту — британський архітектор Том Райт.
Головний офіс будівельної компанії
Aldar Properties в Абу-Дабі має вигляд гігантського скляного диска. Це
перший у світі хмарочос сферичної форми, в 2008 р. визнаний найбільш
оригінальною спорудою на Землі. При його будівництві введено багато технічних
інновацій. Зокрема, опукла з двох сторін форма хмарочоса-диска створена завдяки
скляним геометричним елементам у вигляді трикутників.
Перегляд
відеоматеріалу. Арабська казка
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Завдання №6 виконати до 07.05.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net.
Тема. Подорожуємо Індією. Театральне мистецтво
та кінематограф Індії
Театральне
мистецтво Індії сягає глибокої давнини. У «Рамаяні»
описано вуличні народні вистави з музикою. «Натьяшастра» — справжня
енциклопедія театрального і танцювального мистецтва — містить міф про
народження театру, в якому Брахма сформулював головні завдання: театральної
вистави: повчати і розважати.
Цар богів Індра попросив Брахму вигадати
розвагу, яка б сподобалася всім — ченцям, воїнам, купцям, селянам. Брахма
вказав на декламацію, спів і мелодію. Потім навчив цим мистецтвам Бхарату і
його сто синів. Але демонам не сподобалася п'єса, яку розучував Брахма,— про
перемогу богів над демонами. Ображені, вони стали підступно заважати акторам.
Тоді мудрець повелів небесному архітекторові спроектувати простір для театральних вистав, який можна освятити
ритуалами і захистити акторів від переслідувань демонів.
В індійській драмі, коріння якої в
народних видовищах, на сцені грав інструментальний ансамбль (флейти, лютні, барабани
і т.д.), співав хор, звучали мелодії соло.
Сценічний майданчик був поділений
навпіл: на одній частині — музиканти, на другій — відбувалося дійство. Над
сценою на декорованих стовпах зводився дах, що підсилював акустичний ефект.
Більшість вистав розігрувалася протягом кількох днів.
Танець відіграє важливу роль у
традиційному театрі Індії. Наприклад, якшагана
- містеріальна драма, що поєднує спів, діалог і танець. Сюжети п’єс якшагана
черпає з індійського епосу - «Махабхарати», «Рамаяни» і «Бхагавата-пурани».
Танець представлений динамічними рухами героїчного характеру. Мова жестів
практично відсутня, міміка природна. Ритмічні комбінації покликані відобразити
настрій героя або зміну ситуації. Костюм і грим створюють відповідне емоційне
сприймання дійства.
Перегляд
відеоматеріалу. Театр якшагана
У XVII ст. виник театр катхакалі — танцювальна драма. Під час
дії актори не розмовляють, а лише ілюструють жестами, мімікою, рухами тіла той
текст, що читає за сценою спеціальний актор. Жести відіграють важливу роль. За
їхньою допомогою актори виражають найскладніші поняття, думки, почуття. Існує
двадцять чотири основні жести з багатьма варіаціями.
Грають у такому театрі в основному
чоловіки. Іноді жіночі ролі виконують хлопчики-підлітки. Усе це супроводжується
співами під акомпанемент барабанів і гонгів.
Вистави розігрувалися під відкритим
небом, розпочиналися звечора і тривали всю ніч. Кульмінація досягалася на світанку,
коли добро перемагало зло.
На початку драми з темряви з'являлися
актори з яскравим символічним гримом, добре зрозумілим глядачам. Іноді актори
перевтілювалися у тварин, квіти, птахів і навіть у предмети неживої природи,
могли зображувати шелест листя в лісі. Використовуються спеціально розроблені
костюми і маски.
Перегляд
відеоматеріалу. Театр катхакалі
Театр
тіней — форма візуального мистецтва, що зародилася в Азії більш як 1500
років тому.
Театр тіней використовує великий
напівпрозорий екран і кольорові плоскі маріонетки, якими керують на тонких
паличках. Маріонеток доторкають до екрану ззаду і вони стають видимими для
глядача.
У наш час театр тіней найпоширеніший в
Індонезії.
Найбільше відомий індонезійський театр
тіней - ваянг. Термін
використовується як для позначення самого театру, так і для назви ляльок,
використовуваних у постановках. Найбільш широко поширений на остовах Ява і
Балі.
Саме поняття ваянг ділиться на:
ваянг-кулит (театр тіней), ваянг-голек (театр дерев'яних ляльок), ваянг-топенг
- театр акторів у масках. Але зазвичай під цим поняттям мають на увазі саме
театр тіней.
Даланг - людина, що знаходиться за
екраном. Він і актор-ляльковод, і оповідач, а часто і співак, і автор сюжету.
Індійський
театр тіней відомий багато віків, в різних індійських штатах існують свої
унікальні різновиди.
Театр тіней штату Андхра-Прадеш - толу-боммалата ("танець шкіряних
ляльок"). Його відрізняють величезні, близько метра у висоту, кольорові
фігури, за допомогою яких лялькарі розповідають історії з "Рамаяни" і
"Махабхарати". Показують спектаклі на сільських святах або,
наприклад, на ринках.
Сьогодні серед колекціонерів високо
цінуються ажурно виготовлені шкіряні маріонетки, а самому театру тіней загрожує
знищення.
Театр тіней раніше був храмовым
мистецтвом, і це особливо очевидно у випадку з толпава-кутху - ритуальним театром тіней з штату Керала. Спектаклі
показують тільки при храмах, в спеціально побудованих залах; це завжди повна версія
"Камба-Рамаяни" - тамілського варіанту "Рамаяни". У
постановках задіяні від 180 до 200 ляльок, тривають вони в середньому 21 день,
по дев'ять годин в день (починаються увечері і закінчуються під ранок), але є і
70-денні версії. Не дивно, що толпава-кутху першим виявився на межі зникнення:
в 1991 році в Кералі залишалися всього дві трупи. Втім, зараз ситуація трохи
покращилася завдяки урядовим грантам і тому, що трупи стали робити короткі, на
годину з невеликим, експортні версії (правильніше було б, ймовірно, називати їх
тизерами) і їздити з ними по європейських фестивалях.
Перегляд
відеоматеріалу. Театр тіней Толу-Боммалата
Індійський
кінематограф відомий у всьому світі. І байдуже, дивитеся ви такі фільми чи
вони вам не до вподоби, але факт лишається фактом: більшості людей ця
кіноіндустрія відома. Хай там як, кожен бачив хоча б фрагмент з індійського
фільму. Подобаються вони чи ні, але, безсумнівно, ці кінотвори дивують своїми
почуттями, емоціями та піснями. У кожному прояві фільму відчувається багатий
світ цієї незвичайної країни. Значну популярність індійська музика та
індійський танець здобули завдяки індійському кіно.
Індійський
культурний регіон виявився вельми сприйнятливим для розвитку кінематографа.
В Індії сформувалася самобутня національна школа. Вже через рік після першої
демонстрації фільмів братів Люм’єр на індійський екран вийшла стрічка «Прибуття
поїзда на бомбейський вокзал», з якого починається літопис індійського кіно.
Сучасна індійська кіноіндустрія, що
випускає понад 1000 кінострічок на рік, є найбільшою у світі. Головний кінематографічний
майданчик Боллівуд розташований у мегаполісі Мумбаї (колишній Бомбей),
де знімають кіно мовою хінді. Назва Боллівуд походить від поєднання «Голлівуд» і «Бомбей». Касові збори боллівудських фільмів становлять
понад мільярд доларів щорічно. Водночас мережа численних регіональних
кіностудій сприяє розвитку культурного і мовного різноманіття.
Перегляд відеоматеріалу. Як знімають індійське кіно
Комерційна орієнтація індійського
кінематографа вплинула на активний розвиток мелодрами. Яскраві музичні
фільми, у яких класичні прийоми цього жанру органічно поєдналися з індійськими
міфологічними уявленнями та фольклорними традиціями, заворожують глядачів своєю
емоційною насиченістю й екзотичністю.
Індійському кіно властива шаблонність
сюжетів - поведінка персонажів майже завжди є стереотипною і передбачуваною
(зазвичай герої активно борються зі злом і, як правило, перемагають його). Але,
незважаючи на це, фільми вражають нас своєю щирістю та музичною складовою.
Індійські фільми в сучасному розумінні - це, по суті, мюзикли, адже не існує
жодного без музично-танцювальної складової. Пісні з кінофільмів - у повному
розумінні слова легка, шлягерна музика - дуже популярні в країні, тиражуються
мільйонами дисків, часто звучать по радіо, знаходять величезну аудиторію
переважно в широкому міському середовищі. Саме від якості музики і пісень
нерідко залежить успіх кінокартини. Саундтреки випускають ще до прем’єри
фільму, щоб підігріти інтерес публіки, таким чином вони стають популярними.
Серед композиторів кіномузики є дійсно
талановиті, такі, що створюють мелодійні ліричні пісні, що легко
запам’ятовуються, з яких далеко не всі можна назвати одноденками. Історія
музики для кінофільмів знає такі імена, як Аніл Бісвас, Барман, Хеманта
Мукерджі, Судхир Пхадке та інші.
Визначна
постать в історії Боллівуду — Ардешір
Ірані, який започаткував традицію танцю і пісні в кіно. Культовою постаттю
індійського кіно є Радж Капур, якого називали «індійський Марлі Чаплін».
Творчість відомого режисера і актора —
«батька індійського кіно» Раджа Капура (1924—1988) («Бродяга» (1951),
«Боббі» (1973) тощо) — органічно поєднує елементи соціальної драми, комедії,
музичного фільму.
Перегляд
відеоматеріалу. Радж Капур. Пісня
з фільму «Бродяга»
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Завдання №5 виконати до 30.04.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну поштуtinulya76@ukr.net.
Тема. Звучання і рух Всесвіту в індійській музиці і танцях.
Музичне мистецтво Індії багате й
різноманітне. Його особливий колорит — мелодика, ритміка — дуже впізнаваний,
його неможливо сплутати ні з чим іншим.
Витоки різнобарвної і самобутньої музики
Індії сягають перших індійських цивілізацій. Священні гімни Веди виконували
речитативом. Поряд з культовою, храмовою існувала народна та світська
(придворна) музика. У суспільстві музичному мистецтву надавали великого
значення. Вважали, що воно має чудодійну силу, впливає на природу, тварин. Співом,
на думку давніх індусів, можна викликати навіть пожежу. Як свідчить легенда, співець,
якого господар змусив співати заборонену мелодію, згорів живцем, хоча стояв по горло
в річці. Індуси вірили, що під час посухи наспівом можна було викликати дощ,
приборкати розлючених слонів, вони вміли мелодією на флейті заклинати змій.
Найхарактернішою рисою художньої культури
Індії є синтез мистецтв — поезії, музики (вокальної та інструментальної), хореографії,
що створював оригінальний жанр — танцювальну драму. Він дістав назву сангіт.
На такому синтезі побудовано гру в
традиційному народному театрі Індії. Існували також лялькові та тіньові театри,
класична драма (мовою санскрит).
Під впливом цієї традиції виник унікальний
вид національного живопису на музичні теми ваніка, де сім звуків асоціювалися
із сімома кольорами та певними графічними формами.
Індійцям загалом притаманні космологічні
уявленні про музику: сім звуків символізували сім відомих на той час планет
Сонячної системи. Звук розглядали як енергію космосу, а ритм — як розвиток
Всесвіту. Для теорії музики, що розробляли індуси, притаманна числова містика
(число «7» вважали священним).
Індійська музика монодійна, тобто одноголосна.
В основі індійської класичної музики семизвучна гама, що ділиться на 22
неоднакових інтервали, серед них деякі складають менше чверті тону. Їх
комбінації утворюють музичні тематичні схеми-раги.
Мистецька
скарбничка
Рага — система звуковисотностей, ладів, що виражає
взаємозв’язок природних, емоційно-психологічних та музичних законів. Існують
лади, що поділяють октаву на інтервали, менші за півтон (до 25 ступенів).
Для індійського вокального мистецтва
характерні колоратурний спів, мелізматика (наприклад, трелі горлом чи язиком).
Висока культура виконання передбачала імпровізацію — вокальну та інструментальну.
У період мусульманського завоювання (з
VІІ ст.) музична культура індійського регіону, переважно північного, увібрала
низку традицій та інструментів арабської музики, а в період європейського
колоніального панування — елементи музики Європи.
В Індії з давніх-давен поширені музичні
інструменти всіх основних груп — струнні, духові, ударні. Цікаво, що
сучасні індійські музиканти грають на них, точно дотримуючись стародавніх
традицій.
Віна — старовинний семиструнний
щипковий інструмент (4 мелодійні струни і 3 резонаторні). Має два круглі
резонатори: один, дерев’яний, біля основи; другий, із висушеного гарбуза, —
біля грифа (він створює ефект об’ємного звучання). Дерев’яна шийка — довга, масивна,
гриф — із бамбука. Грають плектром. Існує близько 20 різновидів. За ніжний і
багатий відтінками тембр віну називають царицею струнних. Її можна побачити на
численних зображеннях чотирирукої богині Сарасваті, покровительки мистецтв, яка
сидить у позі лотоса і однією парою рук грає на віні, у другій парі рук тримає
Веди і чотки.
Перегляд відеоматеріалу. Віна
Ситар — старовинний струнний щипковий інструмент типу
лютні, що використовують у класичній музиці. Він має 7 основних і 9—13
резонаторних струн, розміщених під основними. Корпус із гарбуза, гриф —
дерев’яний, широкий і довгий. Грають плектром (із
дроту), сидячи на підлозі зі схрещеними ногами. Ситар став популярним у рок-музикантів
після того, як Джордж Харрісон зіграв на ньому одну з пісень «Бітлз».
Перегляд відеоматеріалу. Ситар
Сарангі
— струнний смичковий інструмент,
поширений у північній частині Індії. Має 4 основні струни і 25—30 резонаторних.
Корпус — із суцільного шматка дерева (має виїмки з обох боків), шийка широка.
Використовують для акомпанементу під час співу, здатен точно передавати
модуляції людського голосу.
Перегляд відеоматеріалу. Сарангі
Табла — індійський парний
барабан. Грають долонями водночас на двох — великому і малому. Грою на таблі
супроводжують спів, виконання на ситарі або акомпанують під час танців. Гра на
таблі зображена на древніх рельєфах печерних храмів.
Надзвичайно різноманітна в індійській
музиці ритміка. І тому музикант, який супроводжує ситариста, граючи на табла,
має вловити імпровізаційний задум головного соліста і не тільки підтримувати
його акомпанементом, але й уплітати своє відчуття провідної мелодії. Таким
чином, це більше, ніж простий акомпанемент, це - дует, якість виконання якого
багато в чому залежить від обох виконавців.
Перегляд відеоматеріалу. Табла
Із духових інструментів поширена
поперечна флейта з бамбука бансурі, яку називають флейтою Крішни. Існує
екзотичний ритуальний інструмент у вигляді великої мушлі (конх), індуси
вважають, що в ньому живе морський демон, якого переміг бог Вішну.
Перегляд відеоматеріалу. Бансурі
Як бачимо, інструментарій індійців
багатий та різноманітний. У різних регіонах інструмент має відмінні назви.
Невичерпна фантазія народу змушувала звучати навіть дерево та метал.
Індія - визнана «академія» танцю. У світі з'являється все
більше прихильників індійських танців. Цікаво, що найвідоміші індійські
божества Шива і Крішна також представлені в танцях.
Цей вид мистецтва дійшов до наших днів з
найдавніших часів, фактично залишившись незмінним. Перші згадки про нього
містяться в «Ригведі» (один з канонічних текстів індуїзму та індійської
літератури загалом, відомих як Веди). Своє теоретичне обґрунтування танець
отримав у трактатах Бхарати «Натьяшастра» (II ст. н. е.) і Нандікешвари
«Абхинайя Дарпана» (1000 р. н. е.).
Мистецтво індійських танців пов'язане з
храмами. У Стародавній Індії танець був обов'язковою частиною релігійного
ритуалу. Їх виконували храмові
танцівниці девадаси («рабині Бога»),
спеціально навчені догоджати богам і прославляти їх, які грали не менш важливу
роль, ніж жерці. Завдяки їхньому танцю відбувалося єднання людей з небесами.
Фрески, скульптура і рельєфи стародавніх
храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози і композиції. Так, барельєфи
храму Шиви в Чидамбарамі (штат Тамілнад) зображають 108 канонічних поз-рухів
класичного ритуального танцю Бхаратанатьям.
Філософські ідеї
через танцювальну символіку втілено у відомій бронзовій статуетці «Шива-Натараджа»
(ХІ ст.). Танцівник розміщений у колі — німбі з вогню — і втілює велич руху
Всесвіту. Шиву зображено із двома парами рук у характерних жестах: одна ліва
тримає вогонь — символ очищення; друга ліва, що нагадує хобот слона, — символ
сили та влади; одна права тримає двосторонній барабанчик — символ пробудження;
друга права — жест підбадьорення. Волосся розвіюється, передаючи божественну
енергію. Скульптура поєднує релігійні, філософські, естетичні уявлення індусів.
Цей образ став метафорою космічного руху.
Індійський танець — своєрідна танцювальна
драма — став ознакою художньої культури країни. Крім власне танцю, він охоплює
спів і міміку. До головних елементів індійського танцю належать: мудра— позиції пальців і
хаста— позиції рук
щодо тіла.
Танець індійці розглядають як зриму
поезію. Танцювальні рухи, пози, жести, міміка являли собою своєрідну символічну
мову. У танцях оживали індійські міфи та сказання. Танцівник має можливість не
тільки висловити свої емоції, а й розповісти глядачеві історію, передати певні,
у тому числі абстрактні, поняття. Жестами виконавець зображує лотос, слона,
рибу, крокодила тощо.
Поступово занурюючись у світ танцю,
глядач починає легко «читати» символіку рухів виконавця чи виконавиці. Вони в
буквальному сенсі розповідають: наприклад, «кажуть»: прийди, іди геть; або
благословляють: долоня стає благословляючою чашечкою лотоса; з кінчиків пальців
злітають птахи, рухи можуть означати небеса та землю, рай і пекло.
За допомогою танцю можна, як вважали індуси,
передавати найрізноманітніші почуття, відображати Всесвіт. В одному з давніх
трактатів ідеться про 21 поворот голови. Вони слугували виявом таких почуттів,
як страх, подив, байдужість, холодність, пристрасть, нетерпіння тощо. Гнучкою
мовою почуттів були рухи рук, згадується 57 їх варіантів.
Перегляд
відеоматеріалу. Значення рухів
в індійському танці
Світовим рекордом визнали представники
Книги рекордів Гіннеса народний танець Каламандалам Хемалента з Індії
тривалістю 123 години.
Теми танців — сюжети легенд, епічних
творів, наприклад «Рамаяни», та ін., підказані природою, життям (жнива,
риболовля, ринок, ремесла, побут тощо).
Індійський танець підрозділяють на
народний, класичний, напівкласичний та естрадний (кінотанець).
Є два види класичного танцю - нрітта і нрітья.
Нрітта - це суто технічний танець, позбавлений смислового
навантаження. Нрітья - сюжетний
танець, що включає також міміку і жестикуляцію. Кожна сюжетна ідея
розглядається з точки зору різних настроїв.
Мета танцю нрітья - занурення глядача в
стан екстазу, в якому розчиняється реальність миру. Це - свого роду гіпноз.
Погляд танцівниці постійно направлений на глядача. Кожна сюжетна ідея
розглядається з погляду різних настроїв. Крізь ауру чарівності розум приходить
до розуміння суті стародавніх оповідей.
Цей стан підтримується за допомогою
вокального і інструментального акомпаніменту. Він називається «Бхава сангитам»
- емоційна музика. Костюм танцівниці - біле сарі із золотою або малиновою
облямівкою. Волосся зібране в пучок і прикрашене квітами жасмину. Щоб глядач
міг краще бачити міміку, часто актори виконують ці композиції сидячи.
Серед танців,
що належать до напівкласичних
стилів, чхау-танець масок. Його
виконують під час свята Чайтра Парва, що присвячене божеству весни, яке
символізує творіння і родючість. Танці чхау продовжуються протягом чотирьох
ночей свята. Танцюристи імітують рухи тварин, відтворюють різні побутові і
військові сцени. Популярні алегоричні композиції. Відмітною особливістю стилю є
відсутність міміки. Вираз обличчя не суттєвий, оскільки воно закрите маскою,
настрій героя передається за допомогою різких поворотів голови. Маска має
символічне значення. Вона не повинна бути схожа на реального персонажа, тому
навіть у тварин - людські риси. Відсутність міміки компенсують виразні рухи
рук.
Перегляд відеоматеріалу. Чхау - танець масок
З давніх часів танець нерозривно
пов’язаний з життям індійців. Але якщо класичне мистецтво завжди залишалося
долею професіоналів, то народні танці
були зрозумілі й доступні кожному. Сьогодні без них не обходиться жодна радісна
подія в житті людей - ні прихід весни, ні збір урожаю, ні весілля.
В кожному штаті Індії існують свої
народні танці. Не дивлячись на свою різноманітність, народні танці мають
загальний початок. Основа будь-якого з них - ритм. Ритм породжує відповідні
рухи - синхронні, такі, що часто повторюються. Танцюристи рухаються по певних
траєкторіях (круги, «вісімки», прямі лінії). Традиції виконання народних танців
передаються з покоління в покоління.
Естрадний
танець (або кінотанець) - це суміш класичних, індійських народних та
європейських танців. Він завжди відповідає духові часу, використовує сучасні
мелодії і ритми, комп’ютерну графіку і спецефекти.
В наші дні уміння танцювати для акторів
комерційного кіно не менш важливий, чим приваблива зовнішність.
Перегляд відеоматеріалу. Кінотанець
Танці Індії - невід’ємна частина її
культурної спадщини, що пов’язує минуле і сьогодення. Мистецтво танцю в Індії
розвинене так, як у жодній іншій країні світу. Функціонують численні школи й
інститути класичного танцю, організовуються виступи популярних артистів,
танцювальні мелодії незмінно посідають верхні рядки в хіт-парадах.
Ювелірне мистецтво
Індія завжди
приваблювала своїми казковими прикрасами. Розкішні, неймовірні оздоби з
дорогоцінним камінням дивно нагадують карамельні цукерки: практично без
гранування, неправильної форми, без «покращень» і «виправлень»! Прикраси в
Індії виготовляли із золота, срібла, міді, бронзи, черепахових панцирів,
фаянсу, слонової кістки, кераміки й намистин з напівкоштовних каменів і
дорогоцінних металів, таких як сердолік, лазурит, бірюза, аметист. У ювелірних
виробах представлено широкий діапазон мотивів - рослинних і зооморфних. Різні
види яскравих забарвлень і заплутаних форм народилися під впливом захоплення
індійських майстрів красою матері-природи, ці мотиви вони ніжно плекали
впродовж століть.
Перегляд
відеоматеріалу. Ювелірне
мистецтво. Традиції Індії.
Бажаю вам творчого успіху!!! -------------------------------------------------------- Завдання №4 виконати до 23.04.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну пошту tinulya76@ukr.net.
Мистецтво індійського
культурного регіону
Тема.Подорожуємо
Індією. Архітектура, скульптура,живопис Індії
Філософсько-релігійні погляди індусів
утілилися в будівництві храмів, монументальній скульптурі й живописі. Коли
подорожуєш країнами регіону, уяву вражає велика кількість особливих
архітектурних споруд - ступ.
Мистецька
скарбничка
Ступа — монументальна споруда для зберігання реліквій у
буддійській архітектурі
Усередині ступи прикрашено розписами
подій із життя Будди або просвітлених майстрів. У центрі споруди розташовано
молитовний барабан з мантрами.
Мистецька
скарбничка
Мантра - (санскр.
«інструмент мислення, вислів, молитва») — священний звук чи гімн в йозі,
індуїзмі та буддизмі, що вимагає точного відтворення звуків, його складових. Тобто
мантра — це звук, який є інструментом мислення.
За
легендою, Будда сам визначив форму ступи, перевернувши круглу чашу для збирання
податків. Так ступа набула півсферичної форми — символ неба та безкінечності.
У буддизмі вона означає нірвану Будди й
самого Будду. У її центральній частині — уявна вісь Всесвіту, яка нібито
з’єднує небо із землею.
Однією з найстаріших та найвеличніших
ступ Індії вважають Велику ступу в Санчі (близько 250 р. до н. е.).
Ворота огорожі покриті різноманітними скульптурами та рельєфами із зображенням
людей, птахів, тварин (слонів і левів), рослинних орнаментів. Це своєрідна
збірка релігійно-символічних, історичних, побутових сцен і образів, легенд про
Будду.
У поєднанні з деталями зодчества вони
утворюють єдиний гармонійний архітектурно-пластичний ансамбль, внесений до
списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Зображення воріт розтиражоване в тисячах
проспектів і буклетів, присвячених Індії, їх можна бачити на індійських
банкнотах. А фігури зображених на воротах якшин — жіночих божеств природи —
визначили ідеал жіночої статури в мистецтві Індії на багато століть наперед,
ставши еталоном індійської скульптури.
Перегляд
відеоматеріалу. Буддійські пам’ятники
в Санчі
Храми Індії - яскрава візитівка цієї
давньої країни. Печерні храми - найстаріші. Коштовними перлинами серед
них є печерні комплекси Аджанти та Еллори, включені до списку
Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ці творіння майстрів, що охороняють цілу скарбницю
безцінних мистецьких артефактів з минулого тисячоліття, можна назвати «Лувром»
Давньої Індії.
У самому «серці» Індії — в Аджанті
вражає туристів унікальний скельний комплекс із 29 печер-храмів рідкісної краси
і майстерності з величезними молитовними залами, складними лабіринтами. Храми
висікалися у скелях протягом кількох століть — з II ст. до н.е. по V ст. н.е.
Особливо цінними є фрески, що покривають
стіни, стелі й колони храму. Тільки в одному з них живопис займає площу понад
1000 м2! За фресками можна вивчати архітектуру прадавніх міст, старовинні
індійські костюми, ювелірні вироби, зразки зброї. Монументальне мистецтво
Аджанти — унікальна енциклопедія, в якій представлені всі соціальні шари
індійського суспільства (від правителя до жебрака), численні народи, що
населяли Індію, важливі події з історії країни.
Дослідження печер Аджанти триває й
донині. Вони зберігають багато нерозгаданих таємниць. Наприклад, незрозуміло,
як художники могли малювати в напівтемряві. Не розкрита і таємниця фарб, що
світяться.
Пам'яткою Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО храмовий
комплекс «Аджанта» був оголошений у 1983 р. Нині тут функціонує музей
буддійського мистецтва.
Від скельних храмів Еллори віє
чимось надприродним і містичним. Комплекс складають 34 храми, висічені просто в
базальтових скельних обривах з кам’яного моноліту. Центральна споруда комплексу
- храм Кайласанатха (Кайлаш) неймовірна будівля висотою понад 30 метрів,
прикрашена скульптурами, укрита найхимернішим різьбленням, висічена з одного
цільного каменя (!). По суті, це не споруда, а гігантська скульптура, яку
творили тисячі будівельників, зверху вниз вирубуючи в камені це творіння, ніби
звільняючи від кам’яного лушпиння. Мимоволі замислюєшся: яка сила -
божественна, надприродна - змогла створити це? Чи могла людина звести такі
чудові споруди? Змогла, створила. Підтвердженням цього є напис одного з
безіменних будівельників на стіні печери: «О Шиво Великий, як же вдалося мені
без чаклунства звести чудо це?».
Нашик - мільйонне місто на заході
Індії — важливий індуїстський релігійний центр і щороку приваблює тисячі прочан
святістю річки Ґодаварі і через легенду про те, що Рама, герой епосу Рамаяна,
деякий час жив саме тут разом з його дружиною Сітою та братом Лакшманою. Нашик
є місцем розташування печерних храмів Панду (буддистського) та Чамар
(джайнського) які датуються I століттям. Храми Нашика, є одними з найважливіших
паломницьких місць.
Перегляд відеоматеріалу. Аджанта. Еллора. Нашик.
Печери і загадки Індії.
Індійська храмова архітектура вражає її
цілісним поєднанням зі скульптурою. Здавна індійські митці намагалися
створити у своїй уяві образ всемогутньої Верховної Істоти й утілити його в
довговічному матеріалі, наприклад у камені або кістці. Тому і для художника, і
для глядача скульптурні зображення були не лише творами мистецтва, а й
утіленням певного божества. Храмовий комплекс, у центрі якого перебувало
головне божество, щедро прикрашували багатьма іншими скульптурними зображеннями
богів і людей. Їх установлювали у суворій відповідності з існуючою ієрархією
пантеону божеств, вони слугували тлом для основної скульптури.
Скульптурне оздоблення храмів Індії
вражає витонченою майстерністю. Храмовий комплекс Мінакши, розташований
у місті Мадурай (штат Тамілнад), включає 12 веж. Масштаби і строкатість цієї
споруди приголомшують: десятки тисяч кам’яних статуй розфарбовані в усі кольори
веселки, а маківки веж, прикрашені позолотою, буквально горять на сонці.
Перегляд відеоматеріалу. Храмовий комплекс Мінакши
Тадж-Махал (у перекладі «Палац під куполом»)— найбільш
уславлена архітектурна споруда Індії, неперевершене архітектурне диво, яскравий
приклад поєднання елементів індійського й мусульманського, а також перського
стилів. Мавзолей-мечеть вважають одним із семи Нових чудес світу. Він
збудований у 1631-1653 рр. за наказом падишаха Імперії Великих Моголів Шах-Джахана
на згадку про кохану дружину Мумтаз-Махал, яка померла під час народження чотирнадцятої
дитини. Згодом тут, поряд із коханою дружиною, був похований і сам Шах-Джахан.
Для будівництва, яке тривало понад 20 років, були запрошені кращі зодчі з
різних країн світу. Легка, симетрична, сяюча на сонці споруда, стіни якої викладені
білим мармуром, відбивається, як у дзеркалі, у водній поверхні штучного каналу.
Баня у формі перлини — мусульманського символу жіночності та раю — символізує
Небо. Споруда прикрашена ажурними деталями, коштовним камінням (бірюза, агат,
малахіт,
яшма, сердолік тощо), привезеним звідусіль. По кутах
— чотири стрункі мінарети. Навколо мавзолею розташовано паркову зону з озерами
і фонтанами.
Тадж-Махал, пам’ятка зі списку об’єктів
Світової спадщини ЮНЕСКО, став символом неземної краси й великого кохання.
Перегляд
відеоматеріалу.Тадж
Махал. Чудеса Світу.
З-поміж найвідоміших сучасних
споруд Індії - Храм Лотоса та Храм Акшардхам, розташовані в м.
Делі. Храм Лотоса побудовано в 1986 році. Ця будівля являє собою величезну
квітку лотоса з 27 мармурових пелюсток, що розпускається. Храм Акшардхам (2005
р., див. с. 70) створено відповідно до давніх традицій. Усередині храм
рукотворно оздоблено білим мармуром, а зовні - рожевим каменем. Ці кольори
символізують абсолютну чистоту і мир (білий) та любов до Бога (рожевий).
Перегляд
відеоматеріалу.Храм Лотоса
Індійське мистецтво протягом свого існування
позначене тісним зв'язком з панівними в різних періодах релігійними системами.
Майже всі його пам'ятки, що дійшли до наших часів, мали прикладний характер і
були взаємопов’язані з релігійними віровченнями, народними ремеслами,
фольклором і міфологією. Скульптура, фрескові розписи, книжкова мініатюра
створювалися на честь численних божеств.
Зовнішнє і внутрішнє оздоблення храмів і
палаців прикрашає cкульптура,
створюючи незабутній ефект «проростання» з архітектурних форм. З приходом
ісламу скульптура поступово починає поступатися місцем орнаменту.
Значних висот досягли індійські
живописці, про витончений майстерності яких складали легенди по всьому Сходу.
Здавна малярства вважалися необхідними для кожної людини, тому дітям
прищеплювалися певні навички художньої творчості. В одному з найдавніших
трактатів з теорії живописного мистецтва були сформульовані наступні положення:
художник повинен дотримуватися масштаб і пропорції предметів зовнішнього світу,
досягати виразності в зображенні психологічних переживань та емоцій, передавати
красу і грацію навколишньої природи, а головне – виховувати в людях піднесені
почуття і кращі якості характеру.
Мадхубані
(у перекладі «медовий ліс») — мітхільский настінний розпис, різновид
традиційного індійського образотворчого мистецтва, що виник багато століть тому
в районі міста Мадхубані.
Довгий час розписи мадхубані залишалися
невідомими для сторонніх очей, поки у 1934 році землетрус в Біхарі не зруйнував
сільські глинобитні будинки, виявилося, що стіни і підлоги цих осель вкриті
виразними символічними розписами.
У наш час стиль мадхубані породив цілий
напрямок в примітивному мистецтві і активно використовується місцевими
художниками та ремісниками з розпису тканин, у малюванні картин на папері
ручного відливу, полотні. У 1967 році для полегшення долі населення Біхару, яке
голодувало, Всеіндійська Рада з ремесел вирішила забезпечити мітхілок папером і
шовковою тканиною для написання картин, надав субсидії і забезпечив їх роботам
ринок збуту. Так живопис мадхубані отримав комерційну основу. У певному сенсі
вона вплинула і на моду: багато жінок із задоволенням почали носити сарі з
розписами, аплікаціями або вишивками, зробленими на основі мітхільскіх сюжетів,
інтер'єри багатьох морських портів, залізничних вокзалів, готелів і навіть
поїздів були прикрашені роботами художниць.
Перегляд
відеоматеріалу.
Живопис мадхубані на вагонах потяга
Танджорский
живопис - одна з найпопулярніших форм класичної південноіндійського
живопису. Щільне заповнення, велика кількість елементів розкоші, яскраві
кольори, а також використання інкрустації напівдорогоцінним камінням, перлами і
різнобарвним склом відрізняють танджорскій стиль від інших видів живопису. Така
рельєфна робота надає картинам тривимірний ефект. Танджорський живопис
зародився в XI ст. за часів правління Таміла династії Чола. Цьому мистецтву
також сприяли князі династії Наяка. Падіння Віджаянагарской імперії призвело до
масової міграції віджаянагарських художників в Танджор (Танджавур), що призвело
до змішання художніх стилів і вивело унікальну танджорскую школу живопису на
новий виток розвитку. За часів правління монархів династії Чола ранній
танджорський живопис зустрічався лише у вигляді фресок на стінах храмів і
палаців. Пізніше, з переважанням впливу династії Наяків фрески стали
поступатися своїм місцем картинам. Яскравим прикладом танджорського живопису
часів Чола і Наяка є фрески храму Бріхадішвара в Танджавурі.
Картини танджорскої школи можуть бути як досить величезними, так і дуже
мініатюрними. Головними сюжетами танджорського стилю є зображення богів,
богинь, святих особистостей, сцени палацового і суспільного життя. Центральний
персонаж картин завжди детально промальовується. Фігури в танджорского живопису
мають округлі формами і досить масивні. Класичний традиційний малюнок наносився
природними барвниками на дерев'яні дощечки, відомі як Palagai Padam (Palagai
означає дерев'яна дощечка, Padam - малюнок), для яких використовували деревину
джекфрута (Artocarpus heterophyllus) або тика (Tectona grandis). Сучасні ж
художники застосовують звичайні фарби і фанеру, на яку натягується полотно.
В середині XVIII ст. в індійському
образотворчому мистецтві з'явився cтиль кангра, названий так на честь
області Кангра, де він виник. Розвиваючись і знаходячи популярність, школа
майстрів живопису кангра, стала помітно виділятися в гірському регіоні.
Особливістю цього стилю є широке використання відтінків зеленого. Цей стиль
більш ніж натуралістичний, так як величезна увага в ньому приділяється деталям
навколишньої природи: квітучих рослин, ліан, струмків, природним стихіям. У
своїх роботах художники використовують основні кольори, розбавляючи їх ніжними,
свіжими відтінками. Композиції багатьох картин складаються зі складних
ландшафтів, але особливу увагу майстра стилю кангра приділяють темі жіночності.
Перегляд
відеоматеріалу. Індія в
живописі
Ранголі, або альпона
(малюнок-молитва) - нанесення орнаменту на зовнішні стіни будинку - особливо
навколо вхідних дверей - і на ретельно розчищений і утрамбований майданчик
перед входом до будинку. У різних народів Індії типи цих малюнків різні. Коріння
цих орнаментів сягає глибокої давнини, в ті історичні епохи, коли їм
приписували магічне значення і наносили на землі біля вівтарів і місць
жертвопринесень. Можна простежити прямий зв'язок деяких з них з візерунками на
посудинах, знайдених при розкопках в долині Інду.
На зорі, коли чоловіки ще сплять, жінки,
зачерпнувши в жменю фарбу (зазвичай порошкову) і пропускаючи її вузькими
цівками між пальцями, невловимими рухами кисті руки швидко і безпомилково
вимальовують на підлозі і на землі тонкий і складний орнамент. Іноді він буває
одноколірним, але частіше дво- і трибарвним. Це мистецтво вимагає неабиякої
майстерності.
Мехенді(менді) — мистецтво
розпису тіла хною. Слово «мехенді» має індійське походження — так називають хну
і татуювання з хною. Сьогодні це мистецтво широко розповсюджене в усьому світі,
особливо в Індії та країнах сходу.
В Індії традиційно розписують руки та
ноги жінкам. Весільні візерунки мехенді мали еротичне значення. Є у мехенді й
інше призначення — захист. В орнаментах та образах зашифровані символи, які
повинні відлякувати злих духів і притягати до молодої пари увагу та
прихильність добрих божеств, які обіцяють багатство та багатодітність новій
родині.
Перегляд відеоматеріалу. Мехенді
Досі в Індії збереглися традиційні
художні ремесла: ткацтво, різьблення по дереву, обробка металів, виготовлення
меблів із червоного, чорного і рожевого дерева, інкрустованих перламутром,
слоновою кісткою
тощо. На весь світ поширилася слава про найтонші бавовняні
індійські тканини з яскравою палітрою кольорів і відтінків натуральних
барвників. Вони цінувалися ще в стародавні часи, діставши образну назву
«виткане
повітря». Саме з них шиють традиційне сарі.
Мистецька
скарбничка
Сарі —
традиційний жіночий одяг із довгої
незшитої тканини (до 9 м), обгорнутої довкола фігури; кінець накидають на
голову, як шаль.
Не менш ніж буяння барв вражає
різноманітність фактур і візерунків: розкішна парча; прозорий і легкий шифон;
шовк із набивним малюнком; вишивка, зокрема золотими й срібними нитками;
найтонший кашемір.
Виконання творчого
завдання
Обведіть свою
долоню та на основі мотивів індійських
орнаментів створіть ескіз «Мехенді».
Бажаю вам творчого успіху!!!
---------------------------------- Завдання №3 виконати до 16.04.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну пошту tinulya76@ukr.net.
Тема.Мистецька
подорож. Китай. Особливості далекосхідної музики. Театральне мистецтво
Китаю.
Витоки музичної культури Китаю сягають сивої
давнини. Найдавніша музична пам’ятка — «Книга пісень» («Ши цзін»), створена 174
р. до н. е., містить 305 гімнів, магічних пісень та од. Китайська музика
розвивалася під впливом філософсько-релігійних ідей конфуціанства, буддизму.
У трактатах розроблялася космологічна
концепціяприроди музики, наголошувалася її виховна роль —
досягнення соціальної гармонії, духовне самовдосконалення. Китайці вважали, що
музика відображає гармонію природи і є основою законів Всесвіту.
Слід зазначити, що в поняття «музика» давні китайці вкладали дещо інший зміст, ніж це робимо ми. Під «музикою» (юе) вони розуміли ритуальний танок під акомпанемент
музичних інструментів. Буквально кожна нота, кожен музичний ритм, найменший
жест танцівника щось символізували. Закодованою мовою музики й танцю
китайці розповідали цілі історії з життя легендарних героїв, відтворювали
яскраві історичні сюжети, виявляли своє ставлення до політичного життя країни
тощо.
Уже на ранніх етапах розвитку китайську
музичну культуру поділяли на церемоніальну, або елітарну, і простонародну, або
популярну. При дворах існували оркестри з багатьма виконавцями (від 300 до
800). Поширення набули й військові оркестри, у яких провідна роль належала
ударним і духовим інструментам. Військова музика часто супроводжувалась
танцями, виконавці вдягалися у спеціальні костюми, використовували відповідний
реквізит (піки, панцирі, щити).
Національної неповторності надає
китайській музиці пентатоніка.
Мистецька скарбничка
Пентатоніка (від грец. pente
— п’ять і tonos — звук) — звукова
система, характерна для традиційної музики країн Далекого Сходу, Індії, Африки
та ін.; безпівтоновий лад у межах октави, має 5 звуків різної висоти.
Хоч це й дивно, панування пентатоніки в
китайській музиці давало підстави деяким музикознавцям, зорієнтованим на
європейське мистецтво, вважати її примітивною. Проте давні китайці були
обізнані з 12-тоновою хроматичною системою і задовго до європейців добирали з
неї звуки для пентатоніки. Відповідно до традиційних релігійно-філософських
уявлень кожен ступінь звукоряду, кожен звук, якому відповідав певний колір,
стародавні китайці пов’язували з певною порою року, годиною доби, положенням Сонця
і Місяця, різними птахами й тваринами, стихіями природи тощо. Одні мелодії вони
виконували навесні, інші – улітку, восени, узимку. Розібратися в усіх тонкощах
складної музичної символіки, щоб установити за її допомогою зв’язок минулого із
сучасністю, міг тільки знавець.
До характерних рис китайських народних
пісень належать комбінування зворотних (дзеркальних) інтонацій, швидкі переходи
з високого до низького регістрів, нерозривна єдність тексту і мелодії. Вокальна
музика поєднується з інструментальною — акомпанемент, підтримуючи мелодію,
супроводжує її, «мов тінь».
Інструменти китайців надзвичайно
різноманітні — їх понад 100 видів. Більшість інструментів дуже давнього
походження. Палітра звучання зумовлена розмаїттям матеріалів, з яких їх
виготовляли: камінь, мідь, глина, шкіра, дерево, шовк.
З-поміж струнних інструментів
найпопулярніші в Китаї цинь, піпа та ерху.
Цинь
(цисяньцинь) — струнний інструмент, один з найдавніших різновидів цитри. Корпус
виготовляли з дерева, сім струн — із шовку. З давніх-давен серед ученої еліти
було поширене сольне виконавство на цині. Також його використовували для супроводу
співу, декламування віршів, в оркестрах і ансамблях.
Піпа — струнно-щипковий
інструмент, китайська модифікація лютні. На корпусі кріплять чотири шовкові
струни, отож звук — глухий, неголосний. Грали соло, рідше — в ансамблях. Із
плином часу виконавці змінили положення інструмента з горизонтального на
вертикальне і відмовилися від палички, торкаючись до струн пальцями.
Ерху — китайська скрипка. Ерху є
двострунний смичковий інструмент. Граючи на ньому, виконавець може висловити
складну гаму почуттів.
Багатий інструментарій групи духових
інструментів, більшість із яких виготовляли з бамбука: поперечна флейта
ді, подовжена флейта сяо, пан-флейта пайсяо, губний орган шен.
Жодне видовище чи урочиста процесія у
Китаї не відбуваються без барабанів. Про надзвичайне значення цього
інструмента в музичній культурі країни свідчить той факт, що в оперних
оркестрах на маленькому барабані грає сам диригент.
Таким чином, у культурі китайського
народу можна знайти музичні інструменти практично всіх основних груп, відомі
європейцям.
Танець у країнах далекосхідного регіону має не менш давні
традиції, ніж вокальна або інструментальна музика. Упродовж тисячолітньої
історії хореографічного мистецтва викристалізовувалися його ознаки, що увібрали
в себе світоглядні уявлення, своєрідну ментальність народів Далекого Сходу.
Промовистими були й китайські танці, що
виконувалися з використанням щитів, бойових сокир, пір’я фазанів, бичачих
хвостів, віял, одягу з довгими рукавами тощо. За понад п’ятитисячолітню історію
багато традицій у Китаї стали тісно пов’язані, як, наприклад, бойові мистецтва,
народні танці та акробатика. З плином часу вони стали частиною одного виду танцювального
мистецтва. Можливо, тому класичний китайський танець є одним з найбільш
складних, виразних і багатогранних видів мистецтва у світі.
Перегляд відеоматеріалу. Китайський танець з віялами.
Серед найвідоміших китайських традиційних
танців — танець дракона і танець лева — північного і південного. Сучасний
танець дракона виконують близько десяти чоловіків. Для танцю лева двоє
танцюристів одягають костюми з величезними дерев’яними головами.
Перегляд відеоматеріалу. Танець Небесного Лева
Аналіз
творів мистецтва
vЯке
ваше враження від дійства? Схарактеризуйте музику, рухи, костюми виконавців
Мистецтво
Мудр виникло в Китаї більше двох тисяч років тому. Цілителі того часу
вважали, що життєдіяльність організму підтримується не тільки їжею, а й
енергією, яку він отримує з Космосу. Ця енергія циркулює по особливих каналах –
меридіанах, що забезпечують «доставку» до всіх органів і тканин організму. Якщо
в одному або декількох меридіанах виникає збій, енергетичне «паливо» перестає
надходити до місця свого призначення і робота внутрішніх органів порушується.
Причини можуть бути різними: несприятливі зовнішні умови, погана спадковість,
стрес, а результат один: людина починає хворіти.
Шість основних енергетичних каналів,
пов’язаних з серцем, легенями, головним мозком, печінкою, селезінкою, судинною
системою, товстим і тонким кишечником, проходять по руках і пальцях людини.
Саме тому рука володіє такою величезною цілющою силою! Поєднуючи пальці в
певних комбінаціях, можна активізувати меридіани і направити енергію по всьому
тілу, відновити потік енергії і усунути «поломки» в хворих органах.
Наприклад, володіння енергетикою тіла
виявляється через особливий ритуальний китайський танок, який називається «Танець
тисячі рук». Він зображує тисячоруку богиню Гуань Інь. Власне, Гуань Інь Ши
- це божество, що дослухається до благань про допомогу і простягає в потрібний
момент одну з тисячі своїх рук.
Перегляд відеоматеріалу. Відеофрагмент танцю у
виконанні трупи China’s Disabled People’s Performing Art Troupe. («Танець
тисячі рук»)
Коріння театру народів
далекосхідного регіону сягає у далеке минуле. Зародження і поширення
театрального мистецтва у східних країнах пов’язують із народними традиціями,
які влилися у храмові свята з виникненням буддизму. Різні види східного театру
— драматичний, ляльковий, тіньовий тощо — мають свої художні особливості. Кожен
театральний жанр, що прийшов із глибини століть, зберіг свої початкові канони й
індивідуальний стиль. Упродовж багатьох століть актори зберігали і передавали
ці традиції учням (зазвичай своїм дітям), утворюючи акторські
династії.
Китай — абсолютно самодостатній у
всьому, що стосується культури. Будь-яке західне явище, що потрапляє на землю
Піднебесної, перетворюється на свій унікальний лад. Це можна сказати і про
знамениту Пекінську оперу, яка нещодавно внесена до списку нематеріальної
культурної спадщини ЮНЕСКО.
Екскурсійне турне столицею сучасного
Китаю зазвичай передбачає три обов’язкові заходи: сходження на Велику китайську
стіну, ознайомлення з особливостями китайської кухні в ресторані «Пекінська
качка» та перегляд виступу трупи Пекінської опери («цзін-цзюй»). Цей жанр поєднує
елементи вокального мистецтва, драматичного діалогу, акробатики, у-шу. У ньому синтезувалися
різні традиції китайського народу, що формувалися впродовж тисячоліть: мистецькі
— музичні, драматичні, а також спортивні, циркові.
У Пекінській опері склалися суворі
вимоги до монологу, манери співу, рухів, бойових сцен. Декорацій майже немає,
театральний реквізит замінюють символічні прийоми: вираз обличчя, рухи тіла,
музичний супровід (переважно у виконанні оркестру). Китайському глядачу,
наприклад, цілком зрозуміло, коли на сцені персонаж відчиняє двері, зачиняє неіснуюче
вікно або скаче на уявному коні. Кількома прийомами у-шу група акторів відображає
баталію армій. Грим посилює виразність типових рис обличчя згідно з амплуа
актора. Костюми дають уявлення про положення персонажів у суспільстві.
Мистецька скарбничка
Амплуа — спеціалізація актора на виконанні схожих ролей,
наприклад трагік, комік.
Кожен виконавець має своє амплуа і
символічна кольорова гама гриму, підкреслює характер конкретного персонажа.
Колись їх було 7, пізніше залишилися 4 категорії амплуа: «шен» (чоловічі ролі),
«дан» (жіночі ролі), «цзин» (сильні, небезпечні та брутальні персонажі) та
«чжоу» (комічні ролі). Окрім гриму, актори активно використовують маски, як
правило, дерев’яні, які можна миттєво змінювати під час вистави.
Символіка використовується і у процесі
відтворення сюжету. А щоб іноземцям було все зрозуміло, репліки акторів
дублюються титрами на спеціальному табло.
За століття Пекінська опера збереглася в
первісному вигляді. І це тільки надає їй популярності.
vСхарактеризуйте
костюми та грим акторів Пекінської опери.
v Який музичний супровід та декорації спектаклю?
Кінематограф у країнах Далекого
Сходу розвивався із часів появи цього виду мистецтва. В азійських фільмах
простежується одна спільна властивість: вони просякнуті національною культурою
і самобутністю, які є джерелом натхнення сюжетів, а все запозичене
переробляється і подається крізь призму місцевих звичаїв і традицій.
Помітною особливістю китайських фільмів
є їхня «перейнятість» національною ідеєю, бажанням передати традиції,
філософію, особливості суспільного життя Піднебесної. Відомі китайські фільми
відтворюють переважно історичні сюжети, а найпізнаванішою рисою є неперевершені
сцени протиборств, у яких герої демонструють бездоганне володіння прийомами
різних бойових шкіл Сходу. Китайські фільми дуже часто не мають класичного
американського happy end. Натомість у більшості фільмів один з головних героїв
гине, але ця смерть зазвичай відбувається в ім’я держави, кохання, вірності.
Яскравий спалах китайського
кінематографа на світовій арені асоціюється насамперед з ім’ям легендарного Брюса
Лі. Створивши школу джит-кунг-до - «кулак, що відбиває», він здійснив
справжній переворот у кіномистецтві й зробив східні єдиноборства дивовижним кіноатракціоном.
Стрічки «Великий бос», «Кулаки люті», «У бій вступає дракон» та «Повернення
дракона» фактично започаткували цілий напрям у кінематографі - фільми кунг-фу.
Традиції Брюса Лі розвинув Джекі Чан,
з кінодоробком якого ототожнюють сучасну модель фільмів кунг-фу. Він водночас
трансформував картини цього напряму, збагативши їх гумором. Іронічне начало
притаманне й фільмам, знятим на батьківщині Дж. Чана («П’яний майстер»,
«Поліцейська історія» тощо) і в США («Розбірка у Бронксі» та ін.). Характерною
особливістю акторського стилю Джекі Чана є чудова пластика, яку майстерно
використав режисер фільмів з його участю Саммо Хунг
Ще одна яскрава особистість - режисер By
Юшань, який під псевдонімом Джон By активно працює в Голлівуді. Широке визнання
прийшло до нього після виходу на екрани картини «Без обличчя» за участю Джона
Траволти та Ніколаса Кейджа.
Гонконзька кіноіндустрія - одна з
небагатьох, здатних конкурувати за глобальну популярність на світовому
кіноринку: упродовж кількох десятиліть Гонконг був третьою за величиною
кіноіндустрією у світі (після індійського кіно і Голлівуду) і другою - за
обсягом кіноекспорту.
Гонконзький кінематограф успішно
використав здобутки голлівудського кіно (використання привабливих для аудиторії
жанрів (комедія, мюзикл, бойовик); випробуваних (особливо класичних) сюжетів і
формул; зйомки сиквелів і римейків успішних фільмів) у поєднанні різних форм
китайського мистецтва (бойові мистецтва, китайські музичні жанри, зокрема
китайська опера тощо).
Перегляд відеоматеріалу. Брюс Лі та Чак Норріс
Виконання творчого
завдання.
Живописні враження «Мистецька подорож. Китай»
Бажаю вам творчого успіху!!!
Завдання №2 виконати до 08.04.2020 Фото виконаної роботи надсилати на електронну пошту tinulya76@ukr.net.
Мистецтво далекосхідного
культурного регіону
Тема. Мистецька подорож. Японія. Особливості
далекосхідної музики, театру, кіно
Країна Сонця, що сходить, сформувала
самобутнє традиційне музичне й хореографічне мистецтво. Японці дбайливо
оберігають своєрідність своєї музики — її суголосність з природою, близькість
до природних звуків і тембрів, унікальність «ма» («пауза, яка звучить»),
асиметричність розгортання драматургії музичних творів.
Традиційні
музичні інструменти японців – біва, кото, сямисен, сякухаті,
ерху (оригінальна двострунна скрипка з металевими струнами), духові, зокрема флейти
фує та хотіку, та ударні (сімейство барабанів Тайко).
Перегляд
відеоматеріалу. Відеофрагмент
гри на кото
Перегляд
відеоматеріалу. Відеофрагмент
гри на сямисен
Перегляд відеоматеріалу. Відеофрагмент гри на японських барабанах
Тайко.
Аналіз
творів мистецтва
vЯкі
факти свідчать про високу майстерність музикантів?
Традиційне придворне танцювальне дійство
бугаку означає «танцювальний театр», «танець і музика». До репертуару
бугаку входили військові танці бубу, що демонстрували могутність і славу
переможців у битвах, цивільні бумбу, що оспівували найважливіші життєві
цінності, дитячі вараві-маї, жіночі онна-маї та рухливі хасиримоно
(«танець-біг»), під час виконання яких актори активно пересувалися на
невеликому майданчику. Важливими елементами дійства були досить складні, з
багатьма деталями костюми, надягати які актору допомагали спеціально навчені
помічники. У бугаку використовувалися і яскраво розфарбовані маски, які мали
назву певної музичні композиції й танцю. Маски підкреслено гротескно
зображували вираз обличчя персонажа. Однак, на відміну від інших театральних
масок японського театрального мистецтва маски бугаку мали рухомі частини, якими
актор міг керувати відповідно до сюжетних подій.
Сцена бугаку облаштовувалася просто неба
на території імператорського палацу або біля храмів, де зводили спеціальні
квадратні підмостки. Хід бугаку регламентувався чіткими правилами.
Коріння
театру народів далекосхідного регіону сягає у далеке минуле. Зародження
і поширення театрального мистецтва у східних країнах пов’язують із народними
традиціями, які влилися у храмові свята з виникненням буддизму. Різні види
східного театру — драматичний, ляльковий, тіньовий тощо — мають свої художні
особливості. Кожен театральний жанр, що прийшов із глибини століть, зберіг свої
початкові канони й індивідуальний стиль. Упродовж багатьох століть актори
зберігали і передавали ці традиції учням (зазвичай своїм дітям), утворюючи
акторські династії.
В історії театрального мистецтва значуще
місце належить видам японського театру — Но і Кабукі. На їх прикладі можна
осягнути загалом ознаки «східного театру».
Театр
Но (з яп. — майстерність) зародився в ХІV ст. і швидко став популярним серед
самураїв і вищої знаті. Він був проголошений «церемоніальним театром». У ті
часи вважали, що хороша акторська гра сприяє процвітанню країни, а погана —
гнівить богів і приносить біду. Тому недбалість у виконавстві карали, інколи навіть
жорстоко (засудженням до харакірі). Через такі вимоги актори стали звертати
увагу передусім на техніку. Це привело до створення унікальних виконавських
прийомів. Для досягнення урочистості змінили ритм вистави: темп розмовної мови,
що існував раніше, замінили на протяжний діалог. Також збільшили танцювальні
сцени.
Вистави театру Но не ставлять за
мету реалістичну передачу простору і часу. Мінімальне оздоблення сцени (якщо
взагалі є) і на перший погляд одноманітні рухи акторів покликані пробудити уяву
в аудиторії. Но - це царство жестів, кожен з яких має значення. Під
акомпанемент хору, барабанів і флейт головна дійова особа оповідає історії з
життя смертних і духів, богів і демонів, битв буддійських ченців давньої Японії.
Акторів поділяють на три категорії:
виконавців головних, допоміжних ролей та інтермедій. Вони мають різні амплуа.
Наприклад, головна дійова особа в певних п’єсах з’являється в різних образах:
спочатку як звичайна людина, потім як дух, примара. Актор з амплуа «юнак» виконує
ролі дітей, підлітків, також роль імператора. Повільні рухи і жести акторів
умовні і багатозначні: стрибок з підставки на підлогу може означати, що героїня
«кинулась у річку», а змах батогом — рух вершника. Віяло в одній сцені може
означати меч, в іншій — чарівний жезл.
Особливо цікавими є блискучі, багаті
костюми акторів та художньо виконані дерев'яні маски, що були взірцем
ужиткового мистецтва,— їх зберігали в особливих дерев'яних ящиках як священні
реліквії.
Маска — головний засіб виразності
в театрі Но. Вона перетворює фігуру актора в розкішному химерному костюмі ніби
в задрапіровану скульптуру. Зазвичай актор володіє декількома масками одного виду.
Грим у театрі не використовують. Маску носять із перукою, підфарбовують губи,
підмальовують очі, брови. Як твори мистецтва маски виставляють у музеях і
галереях.
Аналіз
творів мистецтва
vРозгляньте
маски театру Но. Як мінімальними засобами в них передано акторські амплуа?
Сцена театру має канонічну конструкцію,
всі її елементи виготовляють з нефарбованого японського кипариса від золотистого
до темно-шоколадного кольору. На стовпи спирається вигнутий дах, що нагадує
верхівки японських храмів. Легкі бамбукові або дерев’яні рами, обтягнуті
тканиною, можуть зображувати найрізноманітніші речі: палац, хатину, колиску, гори
тощо.
Оркестр розташовується біля задньої
стіни-декорації із зображенням вершини могутньої сосни. На звороті задника —
величезне дзеркало, що служить елементом інтер’єру розташованої за сценою
акторської вбиральні, де актори входять в образ. Зліва від оркестру сидять
помічники, які під час вистави подають акторам реквізит, поправляють костюми і
перуки. Через розсувні бокові двері, на яких намальовано стебла бамбука,
з’являються хористи, виходять актори, яким у перебігу дії потрібно непомітно
зникнути.
У театрі Но хор коментує дію, вступає в
діалог з акторами. Співаки мають особливу техніку співу-читання-вигуку. Музиканти
грають на флейті
і барабанах у формі пісочного годинника.
Вистава триває зазвичай понад три години
і складається з п’яти частин (п’єс) і трьох комедійних сценок між ними. Джерело
сюжетів: історичні перекази, героїчні й романтичні легенди, побутовий фольклор,
буддійські оповіді.
Перегляд
відеоматеріалу. Театр НО
У ще одному унікальному театрі Кабукі
(від кабу — пісня і танець) також суворо дотримуються сценічних традицій і
канонів поведінки персонажів.
Театр зародився з того моменту, коли
храмова танцівниця Окуні після гучного успіху її танців, що поступово ставали
еротичними, почала розширювати програму своїх виступів і створила власну трупу.
Вона з’являлась на сцені в чоловічому костюмі з двома самурайськими мечами і
зображала пристрасну любов до куртизанки, роль якої виконував чоловік,
одягнутий у жіноче вбрання. З роками драматизм видовища загострювався, у
виставу були введені інші персонажі.
Сюжети Кабукі поділяють на дві
категорії: історична драма про подвиги воїнів або вельмож і сімейна драма про
життя і кохання представників нижчих верств суспільства. Усі теми добре відомі
публіці, тому що в східному театрі важливо не те, ЩО показують, а те, ЯК це
показують. Тобто акторська майстерність, трактування і манера виконання посідає
головне місце.
Усі ролі в п’єсах виконують
чоловіки, у жіночих ролях вони підкреслюють такі характерні риси, як граційність,
кокетство тощо. У виставі діють три основні типові персонажі: герой, героїня і
злодій. Відповідно до амплуа розробляли костюми, перуки, грим.
В акторів бувають різні амплуа: герой —
сміливий богатир, мудрий радник, красунчик, коханець; героїня — благородна
дівчина, дружина, куртизанка, відьма. Усі ці образи прийшли з древньої Японії з
її самураями, імператорами, монахами, красунями.
Актори спеціалізувалися кожен у своєму
амплуа і передавали секрети майстерності учням і послідовникам разом із
сценічним ім'ям. Так утворилися акторські династії з багатьох поколінь
виконавців.
Актори
Кабукі першими зняли маски. Певну емоцію пов’язували з конкретною мімікою
(зміною ліній брів, губ) і кольором-символом: червоний — сміливість,
пристрасть; синій — аморальність; чорний і коричневий — потворність тощо.
Саме в
театрі Кабукі вперше у практиці світового театру було застосовано сцену, що
оберталась. Цей театр продовжує дивувати сучасних глядачів.
Кабукі є досить популярним жанром у
Японії, з 2005 року його внесено до шедеврів «усного спадку людства» ЮНЕСКО.
Театр Кабукі відігравав настільки
значущу роль у мистецтві Японії, а актори Кабукі були настільки популярними
серед японців, що під його впливом навіть виник жанр театральної гравюри якуся-е.
Перегляд відеоматеріалу. Театр Кабукі
Аніме
— це мультиплікація, зроблена саме
в Японії, яка виникла майже століття тому і нині популярний анімаційний жанр. Персонажів
аніме легко впізнати за неприродно великими очима. У цьому стилі екранізують
світову літературну класику, аніме-стрічки із захопленням дивляться діти,
підлітки й дорослі. По суті вони є екранізацією манги — коміксів.
Багато зусиль до популяризації аніме у світі
доклав Хаяо Міядзакі. Його повнометражна анімаційна стрічка «Віднесені
привидами» (2001) отримала премію «Оскар» і стала сучасною класикою.
Перегляд відеоматеріалу. 10 кращих аніме Хаяо Міядзакі
Кінематограф у країнах Далекого
Сходу розвивався із часів появи цього виду мистецтва. В азійських фільмах
простежується одна спільна властивість: вони просякнуті національною культурою
і самобутністю, які є джерелом натхнення сюжетів, а все запозичене переробляється
і подається крізь призму місцевих звичаїв і традицій. Зокрема, на японський
кінематограф вплинув традиційний театр. Візуальний ряд непоспішний і
споглядальний, що дивує західних глядачів, які звикли до активних дій і частої
зміни картинки. Образам японського кіно не властивий активний вияв емоцій -
герої в діалогах рідко переходять на крик і майже ніколи не сміються. Світової
слави японська кіноіндустрія зажила завдяки творчості режисера Акіри Куросави.
До видатних кінострічок цього майстра належать фільми «Расьомон», «Жити»,
«Ран», «Сім самураїв» (що отримав свій голлівудський римейк «Чудова сімка»).
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Живописні
враження «Мистецтво Японії»
Намалювати, що найбільше вас вразило в мистецтві Японії.
Природа,
за уявленнями китайців, є еталоном прекрасного, утіленням світобудови, основним
об’єктом і невичерпним джерелом творчого натхнення митців. Саме через природу
китайці намагалися осмислити основні закони буття. Можливо, саме тому
особливістю традиційного китайського живопису була відмова від копіювання
зовнішнього світу. З давніх часів він утілює традицію, засновану на вдумливому
спогляданні природи, пошуку певних сенсів, перетворенні зовнішнього,
видимого, у внутрішній стан. Живописці не прагнуть
до натуралізму та зовнішньої подібності, у своїх творах вони передають настрої
та переживання, які виникають від спілкування з природою. Майстри розкривають
стан зображуваного: наприклад, «потік, що біжить», «бамбуковий
листок на вітрі», «небеса, що прояснилися після
снігопаду» тощо.
Китайські живописці використовують мінеральні,
рослинні водяні фарби, чорну туш. Зображення наносять переважно пензлем на шовк
або спеціальний папір зі специфічною текстурою. Але інколи майстри виводять
лінії і розтушовують фарбу руками. Багато митців віддають перевагу монохромному
живопису, вважаючи, що це краще «розкриває сутність природи».
Визнання східними народами високої
естетичної цінності природи як безмежного космосу, мізерною частинкою якого є
людина, зумовило появу пейзажного живопису. Він набув розквіту в епоху
династій Тан і Сун і став провідним у китайському малярстві. Визначальна ознака
цього виду творчості у східній культурі — мистецький синтез, у якому гармонійно
поєднані зображення, поезія, каліграфія і друк. Ієрогліфи — назви твору, вірша
або афоризму — доповнюють картину, «озвучують» її, розшифровують прихований
символічний смисл.Вірш і зображення
тісно переплітаються у творі, вони є цілісним утіленням задуму митця.
Художники передають
простір, об’єм, рух, не користуючись прийомами світлотіні. Особливістю
традиційного китайського живопису є наявність у творах незаповнених ділянок,
які можуть маскуватися під зображення світлої хмаринки або білого туману: у
глядача має залишатися свобода для фантазії та роздумів. За традицією майстри
обов’язково ставлять на творі печатку червоного кольору, засвідчуючи таким
чином свою особу.
Якщо європейці розглядають полотна, то
китайці їх «читають», адже митці закладають у свої твори певний
підтекст: твори сповнені символізму й алегорій. Зокрема символіка пов’язана з
образами природи. Кожна рослина, кожна квітка зіставлялися зі спостереженнями
законів життя природи та людськими якостями.
Мініатюрні фігурки людей на тлі величних
ландшафтів символізують, що людина – це лише незначна ланка Всесвіту, яка
повністю залежить від його могутності. Така мова символів дуже зрозуміла
китайцям, натомість тим, хто не зможе розгадати іносказання, осягнути цей
самобутній національний живопис неймовірно складно.
Засновник китайського пейзажного
живопису, поет, художник і музикант Ван Вей (699—759) першим став писати
тільки чорною тушшю. Він настільки зближував образи живопису і поезії, що
сучасники зазначали: «Його вірші подібні картинам, а його картини подібні
віршам».
Малюнок тушшю на папері чи шовку
неможливо ні виправити, ні стерти, що потребувало неабиякої майстерності. Штрих
мав бути легким, як хмара, чи сильним, як дракон. Брак кольорів компенсували
безліч нюансів, які відображали деталі природного довкілля.
У китайському живописі встановилися
такі жанри: «гори і води» (шань-шуй), «квіти і птахи» (хуа-няо), «люди»
(жень-у-хуа), «тварини» (анімалістика).
У пейзажах «гори і води» гори
уособлювали активний чоловічий початок (ян), а води — жіночий (інь). У
композиціях немає лінійної перспективи, її замінила розсіяна, повітряна.
Складається враження, що гірські верхівки злітають до небес, а хатинки, самотні
фігурки мандрівників на крутих стежках чи групи вершників губляться, мов
піщинки, у цій грандіозній панорамі. Це ще більше загострювало відчуття
безкрайності Всесвіту у творах епохи Тан і Сун, зокрема на картинах основоположника
«зеленого пейзажу» Лі Сисюня (651—716).
Аналіз
творів мистецтва
vЯк
співвідносяться візуальний образ, поезія і каліграфія в пейзажній композиції?
Китайські живописці винайшли оригінальний
спосіб відтворення передачі безмежності простору та часу на сувої — горизонтальному
і вертикальному.
Горизонтальні
сувої розкручували поступово, неспішно занурюючи глядача в сюжет. Вертикальні
розвішували на стінах, застосовували в ширмах (меблевих перегородках).
Мистецька скарбничка
Сувій — смужка паперу, тканини, папірусу, пергаменту, яку
намотували на паличку і згортали в трубку; форма давнього рукопису.
Аналіз
творів мистецтва
vПоміркуйте,
які художні можливості відкриває видовжена форма сувою.
vЗапропонуйте
власні варіанти співвідношення зображення і каліграфії в такому форматі.
У жанрі «квіти і птахи» переважають
благородні образи: орхідея (втілення чистоти і благородства), хризантема
(символ самотності, безсмертя, скромності й цнотливості), квітка дикої сливи
мейхуа з п’ятьма пелюстками (уособлює стійкість, непохитність), стрункий бамбук
(символ людського характеру, мудрості), верба (краса і вишукана
витонченість),сосна (ідея вічної юності
й стриманості). Певній рослині відповідала конкретна пташка: фенікса, павича,
півня і фазана зображували разом з півонією; качку — з лотосом; лелеку — із
сосною. Засновниками цього жанру вважають Сюй Сі (886—975) та Хуан
Цюаня (900—965).
Перегляд відеоматеріалу. Квіти і птахи. Китайський
живопис 18-19 ст.
У
картинах «жень-у-хуа» (усе, що стосується образу людини) художники дотримувалися одного непорушного
правила: нарівні із зовнішньою схожістю творець повинен передати душевний стан
і характер людини, підкресливши красу її внутрішнього світу. Філософська
традиція міцно пов’язувала мистецтво з основами світобудови, ідеальним
уявленням про людину. Вона могла бути різною: самотньою, здатною до естетичної
споглядальності або сповненою бажання реалізувати себе в соціальній практиці. Жанр
«люди» охоплював портрети, історичні та міфологічні сюжети, сцени палацового
життя. Відомими майстрами цього жанру стали Янь Лібень (600—673) і Чжоу
Фан (730—810). Створені живописцями образи імператорів і придворних красунь
відтворювали ідеали чоловічої і жіночої краси епохи Тан.
В анімалістичному жанрі тварин
зображували реалістично, часто в русі, у характерних позах. Вишуканими й
точними лініями без попередніх замальовок художники відтворювали хутро кішки чи
рухи мавп.
Аналіз
творів мистецтва
vСхарактеризуйте
анімалістичну картину, яка зацікавила вас.
Перегляд відеоматеріалу. Китайський живопис
Вважається, що й повітряні змії мають
китайське походження. У Китаї існують різні традиції, пов’язані із цим
дивовижним явищем, проводяться
змагання та фестивалі. А в місті Вейфан функціонує музей,
присвячений історії створення і розвитку повітряних зміїв.
1151 рік тому (11 травня 868 року) у
Китаї з’явилась перша друкована книга «Алмазна сутра».Це – найдавніший точно датований друкований
документ, який дійшов до наших днів. Сувій довжиною 4,8 м, придбаний археологом
Стейном Марком Ауреліо у ченця в печерах Могао, поблизу Дуньхуан, де
знаходилася величезна бібліотека рукописів.
У книзі написано: «З благоговінням
зроблено для загального безкоштовного розповсюдження Ван Цзе за дорученням його
батьків у 15-му числі 4-ої місяця року Сяньтун [11 травня 868 р.]».
У сутрі описуються поведінка, мова і
спосіб думок бодхісаттв, тобто тих, хто цілком присвятив себе духовному
вдосконаленню. Тим, хто тільки має намір вступити на цей шлях, сутра рекомендує
накопичувати чесноти, з яких найбільш цінні — заучування цього благовістя,
медитація над ним і поширення знання про нього.
«Алмазна сутра» є найбільш цінним
предметом експозиції, присвяченій мистецтву та культурним традиціям знаменитого
«Шовкового шляху» — дороги, що зв’язувала схід і захід Євразії. Книга являє
собою сувій паперу сірого кольору з ієрогліфами, обгорнутий навколо дерев’яної
основи.
Як встановили археологи, при
виготовленні книги використовувалася техніка друку для того, щоб можна
було зробити кілька копій. Виготовлення багатоекземплярних копій давало
буддистам певні переваги в розповсюдженні їх релігії, а тому вони широко
використовували техніку друку.
Знайдена археологами копія була створена
людиною на ім’я Ван Цзі 11 травня 868 року від імені його батьків. Папір і друк
вже застосовувалися в Китаї до появи «Алмазної сутри», проте це перше відоме
видання, яке має чітко позначену дату виходу в світ.
Теракотова армія є одним з
найзахопливіших археологічних відкриттів нашого часу. Цю знахідку називають
Восьмим чудом світу, вона є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Під час сильної посухи 1974 року, що
торкнулася і міста Сіаня (стародавньої столиці Китаю), група місцевих селян
намагалася викопати криницю. Однак, замість води, селяни виявили якісь глиняні
уламки. Надалі до розкопок залучили археологів. Так було зроблено одне з
найбільших відкриттів XX століття...
Теракотова армія - легендарна гвардія
повнорозмірних глиняних воїнів, коней і колісниць. Теракотові воїни повинні
були захищати інтереси китайського імператора Цінь Шихуанді в потойбічному
світі. Вони були поховані разом з імператором у 210-209 роках до н.е.
Імператор Цінь Шихуанді, якого в Китаї
називають імператор-об'єднувач, відомий тим, що зумів об'єднати під своєю
владою ворогуючі китайські царства, перетворивши їх в могутню імперію. При
ньому почалося будівництво Великої Китайської стіни.
Будівництво імператорської гробниці
почалося в 247 році до н.е., з участю 700 тисяч робітників і ремісників.
Будівництво мавзолею тривало 38 років.
Спочатку, згідно з давньою китайською
традицією, імператор хотів поховати з собою 4 000 живих воїнів, але радники
зуміли переконати правителя. Цей жорстокий вчинок неминуче призвів би до бунту
і послабив би військову міць імперії. Натомість прийняли рішення поховати
глиняних воїнів, збільшивши їх кількість вдвічі. Для надійності.
Серед 8000 теракотових воїнів неможливо
знайти навіть двох однакових облич, всі особи та зачіски індивідуальні. По
обличчях воїнів можна навіть дізнатися національність солдатів китайської
імперії: серед воїнів можна спостерігати китайців, уйгурів, тибетців, монголів
і багатьох інших. Обладунки, одяг і взуття відтворені з ювелірною точністю.
Разом з солдатами стоять військові
колісниці та запряжені коні. На початку 2000-х років археологи знайшли статуї
чиновників, музикантів і акробатів.
Перегляд відеоматеріалу. Теракотова армія
Декоративно-ужиткове мистецтво
Далекого Сходу відоме оригінальними виробами з порцеляни, дерева, кістки,
коштовного каміння, що ніби оживали під руками майстрів-віртуозів.
Китай — батьківщина порцеляни.
Він дав світові неперевершені шедеври цього виду мистецтва, яке називали «білим
золотом». Секрети ремесла передавалися від покоління до покоління. Які тільки
поетичні порівняння не виникали для характеристики якостей давньої китайської
порцеляни: «Блискуча, як гладь озера в безвітряний день, тонша за папір,
мелодійна, як дзвіночок», або «Синь її близька до нефриту, чистота, як дзеркало,
а звук подібний звучанню Цина». З порцеляни виготовляли фантастичні за формами
і декором вази, чайники, тарілки, статуетки. Прикрашали барвистими розписами з
мотивами символічних квітів, пташок, драконів тощо, також пейзажами і сценками,
що копіювали жанри живопису.
Перегляд відеоматеріалу. Китайська порцеляна
Китайці уславилися на весь світ тим, що першими стали виготовляти посуд з порцеляни,
покривати лаком декоративні вироби, а також використовувати техніку розпису по
шовку (батик). Окрім того, китайці вирізьблювали речі з каменю,
виготовляли різні вироби із золота й бронзи тощо.
Китайські
ширми - різновид меблів, паперова ширма, що слугує для відгородження в
приміщенні напівізольованого простору.Китайські ширми зазвичай мають
форму триптиха. Це каркасна конструкція, раму заповнюють легким матеріалом, що
додатково оздоблюється. Приблизно у 8 столітті ширми завезли в Японію. Ідея
сподобалась. Японські майстри швидко почали копіювати китайські зразки, а потім
привносити своє, розвиваючи цей вид мистецтва.
«Сходинка творчості». Виконання творчого
завдання.
Намалювати композицію у жанрі «квіти і птахи».
Узагальнення
вивченого матеріалу. Рефлексія.
vСхарактеризуйте
основні жанри китайського живопису.
-class-2019-standard-profile-level/nazarenko-art-10(11)-class-2019-standard-profile-level.files/image022.jpg)
Комментарии
Отправить комментарий